Сліди на піску

Й коли згодом та усвiдомлена власна короткочаснiсть й тимчасовiсть на вiчнiй землi стала для мене тривожно вiдчутною, я вибрався з моею Любкою в гори, щоб ще раз побачити iх зблизька, може, й востанне, хоч нiяк не мiг повiрити в те, що десь у розколинах Карпатських гiр зачаiвся момент моiх прощань…

* * *

Цього лiта ми вдруге приiхали вiдпочивати до Косова над Гук й чомусь цим разом не вiдчули тiеi тихоi радостi, що панувала серед нас минулого року, i дивно нам було, чому так сталося, бо ж не прохололи ми i наша любов не пригасла, а що змiнилося, не могли вiдгадати; пояснювали це, кожен для себе, тим, що повтор – то лише копiя первiсного враження, i взагалi нiщо в життi нiколи не повторюеться…

Погода в горах була така сама розкiшна, як i колись, плоский камiнь, обiч якого вирував водоспад, не розколовся, не надщербився, i каньйон, пробитий Рибницею, не змiлiв, навпаки – став гейби глибший, запаморочливiший, i корiння смерек, схожi на пазурi велетенських грифiв, завузловатилися ще густiше на стiнах каньйону, ще щiльнiше обплели iх, щоб не осунулися, не осипалися пiском на дно провалля, i вiчний шум борiв i текучих вод так само зливався в безнастанний гул, без якого свiт оглух би, занiмiв, а жива Рибниця стала б мертвоводним Стiксом; так якi ж то перемiни тут зайшли, що повiтря над Гуком гейби схолоднiло, що зчорнiла синява прилеглих до рiчки смерекових борiв, i ми обое вiдчули якусь непоправну втрату, а що згубили, не могли втямити i аж за кiлька днiв збагнули, чого нам забракло: плоский камiнь над Гуком став для нас безлюдний – не сидiв на ньому цього лiта бiлоголовий хлопчик, який минулого року з ранку й до обiду ловив вудочкою мересниць для свого котика, й без якого свiт збiднiв, спiснiв, змерк, нiби ми раптом втратили пам’ять про свое дитинство, ця втрата заступила нам контури майбутнього, якi не могли проникати iз незвiданоi далини без тями про минуле…

Хлопчик не приходив над Гук нi першого, нi другого, анi третього дня – напевне, пiшов наздоганяти свою зрiлiсть, й, не чуючи бiльше його милого щебетання, ми зрозумiли, що наше дитинство разом з ним вiддалилося на незмiрнi гони, то, щоб не втратити неперервностi буття, ми повиннi вiднайти свое власне минуле, бо не iснуе пiвжиття, а тiльки монолiтна його цiлiсть вiд першоi до останньоi митi.

Й сказала Любка: «А чи не помандрувати б нам до Криворiвнi, я там не була десятки лiт…» – «Й менi давно не стелилася туди дорога», – вiдказав я.