Сліди на піску

Та й куди подiлася гадерка, нема ii, тiльки порожня лавиця i темно в хатi…

І раптом нас винесло з курноi клiтi – нiби вiтрами здуло на доли, ми отямилися знову над рiкою й далi вдивлялися в закляту гору з похилою хижею на чолопку, й здалося нам, що з цього мiсця ми й не зрушувалися – криворiвенськi чари самi до нас навiдалися…

* * *

Про цього чоловiка в довгополому чорному сардаку, схожому на кирею, i в ширококрисому купецькому капелюсi, про дивака, який щодня спускався крутою стежкою з Ігреця, виринаючи з хащiв, немов привид, i, перейшовши тихим кроком через мiсток над Черемошем, прямував серединою села до трибанноi церкви, яка причакнула у пiднiжжi Кливи, бiля папертi зупинявся й застигав, мов незворушний монумент iз зведеними до неба руками, – говорили про нього в Криворiвнi, що вiн неосудний, i тому нiхто нiколи не навiдувався до його домiвки, захованоi в гiрськiй розколинi; ходив вiн босонiж як лiтом, так i зимою, й називали його люди Нiмим або Покутником, а за чиi грiхи чи за чию долю взяв на себе покуту, нiхто не знав та й не намагався розгадувати тiеi таемницi; а я, дивлячись на нього, як вiн стоiть пiд Кливою з пiднятими руками, догадувався, що нещасний або надмiрно щасливий дивак занiмiв вiд довколишньоi краси Карпат…

Дивний чоловiк стояв занiмiлий, бо де ще таке диво побачиш: гори обабiч рiки так тiсно збiглися однi до одних – коли шаленiе вiтер, то здаеться, що смереки сплiтаються верховiттям, й стае тодi сутiношно, а у хвилини затишшя гiлля роздiймаються й сонячне свiтло вливаеться в ущелину, щоб ii зiгрiти; я стою зачарований, дивлюся на вишитi ялинками геометричнi узори на стiнах борiв – вони ж такi самi, як на космацьких сорочках або на яворiвських лiжниках, i лише де-не-де з-помiж тих гострокутних орнаментiв вихоплюються букети зеленоi бучини, подiбнi до руж на брусторських жiночих вуставках; а царинки, немов збитошнi дiти, визирають iз гущавин i смiються, а на хребтi Кливи розпаношилася зелена лисинка, до якоi припала хатина мольфара Ілька; i стоiть поруч з нiмим Покутником зачудований Гнат Хоткевич, який не може вiд подиву закрити рота, й Іван Франко мружить запаленi вiд надмiру зеленого сяйва очi, i ми з Любкою до сп’янiння напоенi мiцним вином гiрського повiтря, йдемо на поклiн до хати Василя Якiб’юка, яка свого часу була центром «Криворiвенських Афiн».

* * *

У хатi Якiб’юка я побував небезмай пiвстолiття тому, тодi Франкового музею фактично ще не iснувало.