Сліди на піску

Однак моiм планам поки що не було суджено здiйснитися: у вереснi 1914 року Галичину захопили москалi, яких тутешнi москвофiли славили приказкою: «Як прийшли москалi, то був хлiб на столi»; недоiдки того бiлого украiнського хлiба випрошували бiля польових кухонь жебручi дiти, i, скажу вам щиро, я й донинi дивуюся з того, що та нужденна московська ялмужна навiки запам’яталася людям як велике благо, а те, що росiйськi солдати, зайнявши пiд постоi примiщення мiських осередкiв НТШ та «Просвiти», а в селах Народнi доми, спалювали в грубах книги, знущалися над портретами Шевченка i Франка, гвалтували дiвчат, i тi пiсля московськоi окупацii ходили гелеватi й народжували байстрюкiв, котрих i донинi прозивають «москаликами», – про це наш терплячий народ геть-чисто забув…

Коли Покуття зайняли росiйськi вiйська й почали депортувати в Московщину священикiв, учителiв i навiть гiмназистiв – одне слово, украiнську iнтелiгенцiю, я вислизнув з Коломиi й майже цiлий рiк переховувався в запрутськiй Боднарiвцi в шкiльного товариша Петра Мельничука (потiм ми з ним зустрiлися в альпiйських горах на iталiйському фронтi – про це, як буде час, розповiм вам пiзнiше), аж поки москалi не вступилися з Галичини.

Якраз тодi менi минуло вiсiмнадцять рокiв – вiк допризовний, i я, побоявшись залишатися в дезертирах, яких мадяри виловлювали й без суду вiшали на придорожних вербах, зголосився до коломийського приймального пункту, що розташувався у школi уршулянок навпроти Єзуiтського костела.

Прийшов сюди не перший: австрiйськi польовi комiсари вже встигли поназганяти з усього повiту сотнi тугих, мов гороховi стручки, парубкiв та й мiських хлопцiв теж. Пiсля лiкарського бадання iх записували до Тридцять шостого кавалерiйського полку – потiм той коломийський регiмент разом з кiньми повезли у вагонах «vierzieg Mann, sechs Pferde»[4 - Сорок чоловiк, шiсть коней (нiм.).] пiд Вiдень, де ми, як я вже говорив, вiдбули тримiсячний вiйськовий вишкiл, й опiсля нас вiдправили маршбатальйонами на iталiйський фронт.

А мое серце й донинi краеться з болю: з усього того Тридцять шостого кавалерiйського регiменту залишилися живими небагато: я, Муца й ще кiлька хлопцiв… Та найбiльше жаль менi за характерником, балагурником i вiрним крiгсколегою Мелитоном Небожителем iз Сакатури, де вiн, кутський розбишака, ще хлопчиськом одружився й прийшов на приймальний пункт до Коломиi разом iз своею молодицею – красунею Катериною.