Сліди на піску

Я адресую це мое писання талановитим молодим i вже не дуже молодим спiвцям, якi надто глибоко застрягли в негативi й видобутися звiдти не можуть, – вони так ретельно видавлюють з тiла хвороi нацii гнiйнi болячки, що, врештi, крiм розкладеноi матерii, нiчого вже не спроможнi бачити, тож хочу нагадати iм, що в набагато гiршi часи, бо ж у неволi, нашi майстри слова створювали неповторнi за красою садки вишневi, i небо невмите та заспанi хвилi, й безмежне поле в снiжному завою, i чари полiських пущ, i музику арiдника в карпатських iзворах, – дайте, дайте ж украiнськiй поезii хоч клаптик синього неба, послухайтеся, нарештi, Миколи Вороного – чей на нашiй землi не лише алкоголiки в запльованих гуртожитках та шизофренiки в психiатричних лiкарнях, iснують не тiльки тваринна похiть, злучки без любовi, таргани, блювотиння, а й чиста сльоза зими!

* * *

З якою б наполегливiстю не прикваплював я кожен крок сонця в бiк пiвночi, коли воно заходить, i як би не скнарив, вiдраховуючи тi самi кроки небесного свiтила пiсля того, як воно, зупинившись на час, починае вiдкочуватися назад, – все одно настае осiнь, а за нею зима, i я вже нинi печалуюся, що вечори починатимуться зразу пiсля обiду, а ранки, нiби з похмiлля, нiяк прокинутися не зможуть… Та, незважаючи на те, я нiяк не надякуюся природi, що вона так пишно прощаеться з нами барвистими хвилями осенi.

Щоранку виходжу на озеро, обрамлене осiннiм лiсом, щоб якнайбiльше захопити для себе того кольористого дива, iдеально синього неба, лiсових пожеж i тихого смутку осiннiх вод.

Ходжу зi своею нерозлучною барткою, яка iз медiума стала враз звичайною палицею, бо ж бiльше не загрожують свiтовi градобоi та буреломи; рiзьба на голiвцi бартки потьмянiла, нiби стерлася або проникла в середину металу, щоб у його лонi знову набратися магiчноi сили для наступного лiта; тi таемничi письмена за весь зимовий перiод проступлять на поверхню тiльки один раз, коли я буду запрошувати Бiлобога й Чорнобога на Святу вечерю, а вони, звiсно, не прийдуть, i я суворо попереджу iх, щоб не навiдувалися, непрошенi, i влiтку, бо вiдiшлю iх на темнi бори, на дикi iзвори, – там, де кури недопiвають й голосу християнського не чути!

Осiнь у Наварii починаеться на Спаса, коли моi бузьки вiдлiтають у теплi краi.