Сліди на піску

Нинi ж, завершивши весь цикл романiв, яким вiддав майже сорок рокiв життя, я вiдчув полегшу, волю й iснування часу; скинувши з плiч важку ношу, я розпрямився, порозглядався й занiмiв вiд подиву: на мене хлинула повiнь довколишньоi краси свiту, i я вперше втямив, що весь свiй творчий вiк, зрiючи ii, навiть не пробував пересаджувати на грунт своiх витворiв бодай стебелину ромашки, бо ж не прийнялася б вона на пiсках, де я шукав слiдiв нашоi стратованоi iсторii. Зазнав я, таким чином, непоправноi втрати, адже нiколи вже не засiю своi лани тими квiтами, якi вiдцвiли, та й тепер цвiтуть вони, прекраснi й ображенi, не для мене; тож одне, що можу нинi вчинити – пуститися вбрiд крiзь не належне менi цвiтiння, щоб хоч наприкiнцi свого життя побачити той свiт, який я так необачно обминув, увiбрати його в своi очi, вдихнути на повнi легенi його запах i застерегти нащадкiв, щоб нiколи не розминалися з красою, яку подарував нам Бог.

Вирушаю в мандрiвку крiзь весну, лiто й осiнь з цiкавiстю, любов’ю й покаянням.

…На квiтнику в моему городi ще задовго до того, як запанують на ньому бiлi, рожевi й червонi пiвонii та розкiшнi троянди, вiд пихи й погорди яких поникне все довколишне квiтування, – ранньоi провесни, коли ще в розплугах жалюгiдно конае зчорнiлий снiг, на квiтнику, що його плекае моя дружина, вiдбуваеться нечуване диво: iз землi крiзь шар мерзлоти вибризкують ряснi сльози переможеноi зими – бiлi, мов снiгова пороша, пiдснiжники; а може, то не зимовi сльози, а перший усмiх весни?

Вiд цих нiжних дзвiночкiв, чистих, як тi дiвчатка, що у бiлих сукеночках iдуть до першого причастя, я не можу вiдiрвати погляду, день у день спостерiгаю за ними i шкодую, що так швидко жухнуть вони на сонцi, – дитинство природи таке ж швидкоплинне, як i людське, i, мабуть, треба радiти з того, що дiти провесни непомiтно дорослiшають на моiх очах i перемiнюються в панни-гiацинти, якi вздовж квiтниковоi стежечки вилаштувались одна бiля одноi, щоб вийти на перший свiй квiтковий бал у синiх, лiлових, рожевих сукнях з буфиками, а навпроти них поставали елегантнi нарциси, вони пильно приглядаються жовтими очками до панянок, вибираючи собi для полонезу дансерку; ще мить – i закоханi пари, побравшись за руки, попливуть у танцi, й будуть до них iз заздрiстю приглядатися приземлистi фiалки i бриндушi, не запрошенi на бал.