Сліди на піску

Бiльше нiчого не вмiв менi оповiсти Якiб’юкiв онук – бо й що можна було ще додати до образу Франка?

Ми з Любкою оглядали музей, а я думав: чому ж то Господь за мого життя послав на нашу землю тiльки двi, злочиннi, iскри, а третьоi ми ждемо, ждемо й дiждатися не можемо? Чи то така вимога новоi цивiлiзацii, яка прийшла до нас у вiйськових мундирах, у смокiнгах, джинсах, а теж у куфайках i кирзаках – озброена, жорстока й бездуховна? А чому ж то i я вiдрiкся вiд традицiйного кептаря, в якому вийшов колись до людей рудоволосий хлопчина з Нагуевич iз Божою iскрою в серцi?

* * *

З музею Франка ми вийшли святковi, очищенi в душах вiд буденного накипу, й може тому менi, а, певне, й Любцi, здалося, що синiй колiр гiр став густiшим, гейби оксамитним; схили гiр здалися стрiмкiшими й такими близькими, що можна доторкнутися до них руками й збирати в жменi хатки, що скочувалися до Черемоша, й бавитися ними, немов дiти iграшками, а мiнiатюрна хижа мольфара Ілька на лисому вершечку Кливи уподiбнилася до лелечого гнiзда; iз схилiв зусiбiч струменiли потiчки, добираючись до рiки, немов кров iз капiлярiв велетенського тiла до серцевоi вени; гори, село i люди були такi самi, як i тисячу рокiв тому – вони на мить явилися нам iз предковiчного минулого – тiнi забутих предкiв – й далi жили своiм первiсним життям, не помiчаючи нас i дивуючи своею натуральнiстю: допитливими дiтьми, поважними чоловiками, фудульними мотронами з люльками в зубах, таемничими мольфарами й лукавими гадерками, лицарями, якi завше ходили тут – вiд опришкiв до упiвських партизанiв – оберiгаючи свiй край; тут зяяли в iзворах моторошнi печери з Довбушевими скарбами i поростали мохом та бур’янами бандерiвськi криiвки з тлiнними останками загиблих воiнiв; цей край завше пишався красою природи й витворами людських рук та мозку, тут завжди буяли молодiсть i любов: жiнки знемагали ночами, очiкуючи коханцiв, а чоловiкiв не спиняли нi повенi, нi градобоi, анi буреломи, коли вони втрапляли у слiди красунь; на криворiвенське диво приiжджали з далеких сторiн дивитися й користати з нього захланнi чужинцi, якi полишали мiсцевому люду руiну й страшнi хвороби; сюди приходили з великих мiст мудрецi набиратися вражень й дарувати народовi величавi витвори своiх талантiв; тут диктував синовi Андрiевi безсмертнi твори спаралiзований Франко, Коцюбинський писав свою найкращу повiсть, а Хоткевич перемiнював простих парубкiв у знаменитих акторiв, – у Криворiвнi завше творилося нице ницими, а велике великими людьми, як