Сліди на піску

Нинi вiн розбудований, i експозицiя в ньому наукова, а в той час одну кiмнату, в якiй мешкав колись Поет, займав онук Якiб’юка, вiн спав на лавицi, а Франкове лiжко, застелене веретою, стояло неторканим, й на стiнi висiв Франкiв портрет. Друга половина хати, свiтлиця, була вiдпущена пiд сiльський клуб, де по недiлях грали троiстi музи5ки, й молодь шаленiла в гуцульських танцях.

Я тодi гостював у мого приятеля доцента Львiвського унiверситету Івана Оксентiйовича, який керував у Криворiвнi студентською фольклорною практикою, й коли заграли музи5ки, взяла мене охота, i я поквапився до клубу.

Взяв до танцю гарненьку дiвчину й пiшов у круговерть, вибиваючи «трясунку»; музики грали довго, я, навчений змалку, танцював умiло, й дивувалася моя партнерка, що мiський пан такий удатний до «гуцулки»; я iй сказав, що сам походжу з гуцульського роду, в що iй, видно, важко було повiрити, й вона спитала наiвно: «А чому ви не в кептарi?»

Цього лiта перед тим, як податися в Криворiвню, я поiхав з Любкою до Красноiлля на храмовий празник в день Петра i Павла, щоб вона побачила музей Гната Хоткевича – колишню читальню, в якiй славетний бандурист i режисер зi своiм Гуцульським театром ставив колись знаменитi вистави, а ще хотiлося менi, щоб мiська панi, моя Любка, подивилася на гуцульську вберю, в яку нинiшнi горяни ще одягаються на храмовi празники.

А були ми обое гiрко розчарованi: та неповторна народна ноша – кептарi, крисанi, тайстри, череси – давно вийшли з ужитку, людям стали вони задорогi й було в них надто душно, i я з прикрiстю дивився на корiнних гуцулiв i гуцулок у джинсах, мiнi-спiдничках, картатих сорочках навипуск i крамних кибатах; Любка була невдоволена, й моi мiркування про те, що цивiлiзацiю нiщо зупинити не може, не надто ii втiшали… Директор музею Гната Хоткевича зробив нам несподiванку: одягнув мене й Любку в гуцульський стрiй i сфотографував, та це ще бiльше знеохотило мою кохану: кому потрiбнi такi травестii, коли в побутi подiбна вберя вже не iснуе?

Ну а тодi, коли я витинав «гуцулку» в свiтлицi Якiб’юка, все ще було по-старому, й тому питала в мiського пана криворiвенська красуня, чому вiн, родовитий гуцул, не в кептарi… Спiтнiлий вiд шаленого шарварку, я подякував дiвчинi та музи5кам й пiшов вiддихатися на другу половину хати, яка була тодi лише прообразом музею Франка.