Груші в тісті

Тим часом на одному лiжку усе затихло, а на iншому, де вовтузився Бодьо, залунав шепiт:

– Тiльки не в мене… нiчого подiбного… ти погано порахував… а я тобi кажу сьомого… нi, сьомого… я краще знаю… попробуй тiльки…

– Розумiеш… – шепотiла Наталя, обвиваючи мою шию, – я так не можу… Я ж не якась там…

Я позiхнув. Картина вимальовувалася ясна i прозора. Панночка вирiшила мене захомутати, вийти замiж за iноземця – мрiя кожноi порядноi дiвчини. Але у Львовi iноземцiв зовсiм не так багато, як гарячих дiвочих сердець.

Я розумiв, що ось зараз вона чекае вiд мене якихось чутливих слiв, запевнень у вiрностi, бажано вiчнiй, i головне – обiцянки забрати з собою, в залиту сонцем Адрiатику.

– Ти розумiеш мене? – кусала мене за вушко Наталя i тепер, коли я поклав руку на ii стегенце, вона не скинула ii.

– Розумiю, – сказав я, i моя рука поповзла вище.

– Потрiбнi почуття… щось мусить людей об’еднувати…

– Я теж без почуттiв не можу, – чесно збрехав я. І рука моя опинилася в неi на сiдничках. – Як тiльки я побачив тебе, я зрозумiв…

Головне, хлопцi, у цих справах пауза.

Пауза – велике дiло.

– Що… що зрозумiв?

Тут моя рука випiрнула з-пiд ii спiднички i лягла на перса.

– Я хочу чути, як б’еться твое серце, – сказав я.

– Нi, ти скажи, що зрозумiв? – допитувалася вона, не звертаючи уваги на те, що я вже розщiпав ii гудзики.

– Я зрозумiв, що ти якраз та, яку я шукав.

Це були моi короннi слова в таких випадках. На щось бiльше спромогтися я не мiг, бо це те саме, що, добряче зголоднiвши, промовляти до паруючоi миски борщу.

Моя маломовнiсть мала свое виправдання i в недосконалому володiннi лiтературною мовою, я деколи запинався, вдаючи, що шукаю якесь слово, ляпав щось чеською або болгарською, а Наталя ловила тi моi «хробачки» i жадiбно заковтувала разом з гачками.

– Ти справдi так подумав? – спитала вона, вивiльняючись iз блюзки, а коли я скинув з неi ще й станика, прошепотiла: – І я… я теж так подумала… А скажи, як буде «люба моя»?

– Драга моя.

– А як буде «дiвчина»?

– Момiче.

– Драга моя момiче?

– Так.

– Я твоя драга момiче?

– Умгу… – мимрив я, позбавляючи ii решток вбрання.

– А як буде «люблю тебе»?

– Мiлую те.

– Мiлую те.

– Я теж.

– Правда?… Я мала тiльки одного хлопця, – сказала вона i то були ii останнi слова.

2

Наступнi днi минали у веселих застiллях, а вночi ми зi Славком та Богданом вмощувалися на дiвочих лiжках i кохалися, як то прийнято в наших гуртожитках.