Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

– Нiчого не розумiю, Павличку, – тремтячим голосом прожебонiла, коли вiн витерся i нарештi помiтив мене.

– У мене була практика в колгоспi на Луганщинi. Думав, ти давно зробила аборт…

– Чекала твоеi поради, мiй рiдний, – я пiдхопила край рушника i допомогла йому витерти спину. Красиву, засмаглу, любу менi спину iз великою родимкою на лiвiй лопатцi.

– Порада проста, як клямка у хвiртцi: зробити аборт, вчитися, а тодi одружимося, Насте, – вiн витягнувся на вигорiлiй травi i очима показав, щоб лягла поруч.

– Вже пiзно, Павле.

Крiм того, мама менi заборонила викидати дитину. Ти не переживай. Нiхто в Городищах не знатиме, що це – вiд тебе. Так порадила мама. Крiм неi, в мене нема нiкого, Павле. Вона пережила подiбне… Ти ж знаеш. Я виросла без батька.

Сказала це i заточилася вiд нападу нудоти, жалю до себе i до моеi мами, гострого болю в серцi i затьмарення в очах. Та менi вистачило сили втриматися на ногах, не розридатися при ньому, ступити на рiдну стежку, що веде через город до нашоi хати, а далi стежка провела мене аж до порога.

Аж тут я дала волю сльозам i крику. Лупцювала мокру вiд слiз подушку кулаками, кричала до хрипоти, судома зводила менi щелепи i пальцi рук.

Та воно раптом здригалося в менi, я сторожко затамовувала подих, забувала про все на свiтi i слухала тiльки його, рiднесеньку кровиночку, живу часточку мого ества. Мого i Павлового ества. Виснажена, в чеканнi, поки воно знову заворохобиться, я заспокоювалась i навiть западала в забуття, чи то напiвсон, чи напiвпритомнiсть.

Краечком свiдомостi ще сподiвалася, що Павло ось-ось сяде бiля мене на лiжку, заспокоiть, погладить, як казав, «притрушенi золотою пергою», коси. Поцiлуе, казав, «стручки негритянських губiв». Притулиться устами чи вухом до мого живота, щоб почути, як живе наше спiльне створiннячко, плiд нашого шаленства i медового одуру…

Та Павло не приходив, дитяточко не ворушилося, на мене нападала образа i жаль самоi себе – з новою силою ревiла, закашлювалась, хрипла i сходила сльозами. Ходила по хатi i знову падала на лiжко.

– А ну перестань зараз же, телице! Порозкошувала – i годi! Добре, що хоч порозкошувала. А тепер – буднi. Життя. Я все бачу. І все знаю. Ти повторила мою долю, доню. Нiчим тобi не можу дорiкнути. Я любила так само. І всiм життям заплатила за те, що пробiгла раем… Здою корову, а ти встань, умийся, напийся свiжого молока i спи. Думай про дитинку. Городище тиждень помантачить язики i – замовкне. А рiд наш, Сиротюкiв, продовжуеться.