Невольник

Менi той козак

Розказував ось що…

– Не знаю, як тепер ляхи живуть

З своiми вольними братами.

А ми браталися з ляхами!

Аж поки третiй Сигизмонд

З проклятими його ксьондзами

Не роз’еднали нас… Отак

Те лихо дiялося з нами!

Во iм’я Господа Христа

І Матерi його Святоi!

Ляхи прийшли на нас войною!

Святие божii мiста!

Ксьондзи скаженi осквернили!

Земля козача зайнялась

І кров’ю, сину, полилась,

І за могилою могила,

Неначе гори, поросли

На нашiй, синочку, землi!

Я жив на хуторi, з [нрзб.

Я стар був, немощен. Послав

З табун я коней до обозу,

Гармату, гакiвниць два вози,

Пшона, пшеницi, що придбав,

Я всю мiзерiю оддав

Моiй Украiнi-небозi…

І трьох синiв своiх. – Нехай, —

Я думав, грiшний перед Богом, —

Нехай хоть часточка убога

За мене пiде, за наш край,

За церков Божiю, за люде,

А я молитись в хатi буду.

Бо вже нездужав, сину, встать,

Руки на ворога пiднять!

Зо мною, слухай же, остались

Данило, чура мiй, та я,

Та Прiся, дочечка моя!

Воно ще тiлько вир[ос]тало,

Ще тiлько-тiлько наливалось,

Мов та черешенька!.. За грiх,

За тяжкий, мабуть, грiх великий

Не дав менi святий владика

Очей нарадувать старих

Моiм дитятком!..

Не ходили

Ксьондзи по селах, а возили

На людях iх з села в село,

Такее-то у нас було!

Якось iх, клятих, i до мене

Вночi на хутiр занесло.

А з ними челядь iх скажена,

Та ще драгуни… Дай менi!

Хоч коли-небудь, Боже милий!

На свiт твiй виглянуть з могили —

Спряжу всю шляхту на огнi!

Вони, вони – не бiйся, сину! —

Вони, ксьондзи, мою дитину

З собою в хату завели,

Замкнулись п’янii, я бачив.

А челядь п’яна полягала

У клунi на соломi спать,

Драгуни теж. А ми з Данилом

Соломи в сiни наносили,

А клуню просто запалили…

Не встануть, проклятi, оп’ять

Дiтей козачих мордувать,

Усi до одного згорiли!

І Прiся бiдная моя

Згорiла з клятими! А я…

На пожарищi хрест з Данилом

Поставили, та помолились,

Заплакали… Та й потягли,

На коней сiвши, до обозу,

Синiв всiх трьох моiх найшли,

Та в добрий час i полягли

Отут укупi!.

.........