Дракон з Перкалабу

І самотнiсть ii, яка ранiше iй не заважала i давала iй свободу, тепер перетворилась на тягар.

Кажуть, поставила вона собi за мету – знайти скарби опришкiв. І не тiльки знайти саме ту печеру Довбуша, куди опришки золото й камiння заховали. Знайти – тiльки початок ii справи. А знайшовши, i закляття зняти, щоб увiйти в схованку i золото привласнити. Опришки цi були гуцульськими повстанцями, дехто говорив, що звичайнi грабiжники, якi не хотiли на панiв працювати, а хто розповiдав, що Довбуш i його загони по всiх горах Карпатських вiд Буковини до Закарпаття були покровителями i заступниками бiдних, тому що загарбане у польських панiв враз нужденним гуцулам i роздавали.

Але, видко, i себе не кривдили, тому схованки своi зробили в печерах. А радник iхнiй, старий еврейський знахар i чаклун Бен Алiзер, що жив на Сокiльському хребтi, благий ребе, як усi його звали, закляття на таемнi печери Довбуша i наклав. Ну, так кажуть люди, а там, хто його зна – е вони, цi печери, чи нема.

Але ось Авлентина, Гутрина донька, бувало, на тиждень-два йшла в гори, шукала щось невiдступно, вночi – люди бачили – танцi голяка танцювала, курища розводила в рiзних кутах плаского i великого, як футбольне поле, каменю, навiть на Сокiльський хребет сама пiднiмалася i на Мертве озеро не збоялася – ради питати опiвночi. Як баби говорили – у господаря свого. Жага спопеляла ii могуча й незборима – хотiла золота, хотiла знати, де е потаемнi тi печери та як закляття з них зняти.

Ну то добре. Про неi, про цю доньку Гутрi-босорки, тобто вiдьми, про цю, як у нас називають, босорниню – пiзнiше. Навiщо зараз? Поки не треба. Тiльки от на вигляд вона – ця босорниня – ну нiчого загадкового, звичайна жiнка, яких багато. Звичайна така жiнка. Тiльки погляд вже дуже важкий – душу з тебе виймае i гнiтючу тугу наганяе.

* * *

Карпатськi мольфари. І бiлi, i чорнi.

Усi вони – дощенту справжнi: тi та iншi. І спiльне в них те, що без цього свого ремесла вони жити не можуть.

Як без повiтря. І, зрештою, у кожного з них своя мiсiя, яку неухильно слiд виконати.

* * *

Якось ми з Владкою вiдпочивали у друзiв у горах i познайомилися з однiею ворожкою на iм’я Параска. Владка взагалi любила всяких таких бабусь, ворожiння аби на чому – на картах, на кавовiй гущi, на квасолi. Ми з нею потелiпалися в Чорногузи – це село таке пiд Вижницею – до тiеi самоi Параски.