На нашем ресурсе вы можете полностью погрузиться в мир книги «Одного разу на Дикому Сході» — читайте её онлайн бесплатно в полной, несокращённой версии. Если предпочитаете слушать — воспользуйтесь аудиоформатом; хотите сохранить — скачайте через торрент в fb2. Жанр произведения — Серьезное чтение, Современная проза, Современная зарубежная литература. Также на странице доступно подробное описание, авторская аннотация, краткое содержание и живые отзывы читателей. Мы постоянно пополняем библиотеку и улучшаем сервис, чтобы создавать лучшее пространство для всех ценителей качественной литературы.
Одного разу на Дикому Сході

Автор
Дата выхода
02 декабря 2016
🔍 Загляните за кулисы "Одного разу на Дикому Сході" — аннотация, авторский взгляд и ключевые моменты
Перед погружением в полный текст предлагаем познакомиться с произведением поближе. Здесь собраны авторские заметки, аннотация и краткое содержание "Одного разу на Дикому Сході" — всё, что поможет понять глубину замысла и подготовиться к чтению. Материалы представлены в оригинальной авторской редакции (Владислав Івченко) и сохраняют аутентичность произведения. Если чего-то не хватает — сообщите нам в комментариях, и мы дополним описание. Читайте мнения других участников сообщества: их отзывы часто раскрывают скрытые смыслы и добавляют новые грани понимания. А после прочтения обязательно вернитесь сюда — ваш отзыв станет ценным вкладом в общее обсуждение книги.
Описание книги
Владислав Івченко (нар. 1976 р.) – український журналіст і письменник, автор кількох повістей та оповідань, неодноразовий лауреат міжнародної преміі «Коронація слова».
Роман «Одного разу на Дикому Сході» написаний, за визначенням самого автора, у жанрі українського вестерну. Події розгортаються в Україні під час Громадянської війни. За великими скарбами, які заховані у палаці барона фон Шпіла біля села Шпилівка, що під Охтиркою, починається справжнє полювання. Їх хочуть отримати і червоні, й білі. Здається, здобич уже поруч, але раптом виявляється, що палац барона охороняє чудовисько – величезний і могутній Голем, штучна людина, велетень, зроблений за допомогою ворожіння та кабали віденськими рабинами і проданий за великі гроші фон Шпілу. На честь господаря чудовисько називають Шпилем. Він шість метрів заввишки, йому не завдають шкоди кулі і снаряди, не кажучи вже про холодну зброю. Але є в нього слабке місце – він закохується…
📚 Читайте "Одного разу на Дикому Сході" онлайн — полный текст книги доступен бесплатно
Перед вами — полная электронная версия книги "Одного разу на Дикому Сході", адаптированная для комфортного онлайн-чтения. Мы разбили произведение на страницы для удобной навигации, а умная система запоминает, на какой странице вы остановились — можно закрыть браузер и вернуться к чтению позже, не тратя время на поиски. Персонализируйте процесс: меняйте шрифты, размер текста и фон под свои предпочтения. Погружайтесь в мир литературы где угодно и когда угодно — любимые книги теперь всегда под рукой.
Текст книги
Вiн думав, що потрапить на красиву та героiчну вiйну, стане героем, якому будуть присвяченi першi шпальти газет. Вiн у подробицях уявляв кожен свiй подвиг на передовiй, i подвигiв тих було багато. Прийшов до золотопогонникiв, до бiлих, бо ж сам був iз дворянського, нехай i збiднiлого, роду. Та замiсть подвигiв його вiдправили пiдносити снаряди на батарею, бо анi стрiляти, анi рубатися на шаблях вiн не вмiв. Вiн хотiв навчитися, дуже хотiв. Але в першому ж бою батарею посiкли червонi, якi напали на неi з тилу, хитрим, варварським маневром, якого нiхто не чекав.
– Нумо припини, сучий сину! Бери лопату та копай! – пiдбiг до хлопця Жникiн i вдарив його носаком у бiк.
– Дядьку, пощадiть! Дядьку, помилуйте! Не хочу вмирати! Пощадiть! – Хлопець бився в iстерицi, все цiлував i цiлував чоботи трохи ошелешеного Жникiна, який засумнiвався лише на мить. А потiм стиснув зуби. Бо знав, що свiтова революцiя не для слабкодухих, ii не зробиш у бiлих рукавичках i треба бути готовим до кровi.
– Нумо припини! – вiдкинув хлопця ногою, наче кошеня.
Ударив носаком, потiм кулаками, ще i ще. Хлопець закричав i ось уже копав разом з усiма. Чорну, розкiшну землю, що швидко сiрiла на щедрому степовому сонцi та вiтрi.
Шiсть чорних дiрок у пожовклiй травi, шiсть очей, якими смерть дивилася на своi майбутнi жертви. Шiсть, бо Мiра ями собi не копала.
– А ти чого не копаеш? – помiтив Жникiн i вмить роздратувався. – Думаеш, як панна, так i могилу тобi мусять iншi копати? Все життя кров народну пила, палець об палець не вдарила i в останню мить попрацювати не хочеш, сучко! Нумо копай! – матрос жбурнув ногою лопату до Мiри.





