Одного разу на Дикому Сході

– Андрiю, ти розумiеш, який шанс ми отримали? – спитав комiсар i подивився на товариша палаючим поглядом.

– Який, Борю? – трохи здивувався Єрофеев, який був бiльше рубака, анiж розумаха.

– Пiвтора мiльйони золотих рублiв! Радянська Росiя задихаеться в оточеннi ворогiв, iй потрiбнi грошi, щоб вести далi визвольну вiйну, але узяти iх нiзвiдки! І тут така сума! Якщо ми здобудемо ii, то це буде велика перемога революцii! Величезна! – Комiсар почав збуджено ходити кiмнатою. Стукали пiдбори його новеньких чобiт.

Коли ступив ногою в калюжу кровi, чобiт поiхав пiдлогою, i Лiберман ледь не гепнувся.

– Нумо прибрати тут! – закричав вiн з кiмнати. Солдати привели якусь селянку, що швиденько витерла кров та прибрала зуби i шматки плотi. В ii присутностi командири мовчали. Знали, що тут по селах здебiльшого ворожий соцiальний елемент, при якому краще не патякати, iнакше банди швидко про все дiзнаються.

Коли селянка пiшла, Лiберман зачинив за нею дверi. Вiн був роз’ятрений тими скарбами, не мiг знайти собi мiсця, перебирав ногами, наче кiнь.

– Пiвтора мiльйони золотом! Та ти знаеш, скiльки зброi для революцii можна купити на цi грошi! – зашепотiв комiсар.

– Не кажи гоп, поки не перескочиш, – заспокоiв Єрофеев, який по мужицькiй своiй природi завжди був обережний i не схильний до зайвих мрiянь.

– Андрiю, зараз привезуть ту дiвку, i вона нас вiдведе туди! До того лiсового будинку! – Комiсар не хотiв бути песимiстом зараз, коли iм так пощастило. – Можливо, вона i мiсце знае, де грошi схованi! Це буде наша велика перемога, Андрiю! Рiшучий крок до перемоги всесвiтньоi революцii! Бо це ж не просто золото чи дорогоцiнне камiння! Це ж зброя, це паровози, це мiць революцii, ii м’язи! І ми здобудемо iх! Тi скарби стануть вугiллям у топку революцiйного паровоза, який вивезе нас у свiтле майбутне, у комунiзм!

– Добре, аби так, Борю, – кивнув Єрофеев.

Вiн почав воювати ще в японську. Тодi теж здавалося, що буде не вiйна, а легка прогулянка з блискучою перемогою над косоокими варварами. А вийшла ганьба. Єрофеев потрапив у полон, чотири мiсяцi був там, потiм втiк. З дванадцяти шибайголiв, що наважилися на втечу, до своiх повернулося лише трое. Іншi залишилися на тих чужих сопках, про якi потiм написали сумну пiсню.

Єрофеев досi згадував ту втечу. Дванадцять колишнiх полонених поспiшали вузенькою лiсовою стежкою. Ішли насторожено, ступали нога у ногу, прислухалися до кожного звуку у лiсi.