Сто днів. Левіафан (збірник)

Аж тут вiн помiтив малого барабанщика-недолiтка, що iх, добрих синiв його полкiв, було так багато у вiйську, – недолiтка, якого зачали перед якоюсь битвою, мабуть, одразу кiлька батькiв i який народився, певне, в наметi маркiтантки десь у Нiмеччинi, Італii, Іспанii, Росii або Єгиптi.

– Пiдiйди, малий! – проказав iмператор.

Пiдлiток пiдiйшов разом iз барабаном, вiн не мав часу заховати обидвi палички в петлi i стояв незворушно перед iмператором, ще незворушнiше, нiж який-небудь ветеран. Імператор пiдняв хлопця разом iз барабаном угору, потримав його, похитуючи, якусь мить у повiтрi, щоб усi побачили, а потiм поцiлував у обидвi щоки.

– Як тебе звуть? – запитав iмператор.

– Паскаль П’етрi, – вiдповiв малий дзвiнким голосом, немов учень, що в школi вiдповiдае вчителевi. Імператор пригадав, що кiлька днiв тому вже чув це прiзвище, але не знав, iз якоi нагоди.

– Твiй батько живий?

– Так точно, Ваша Величносте! – вiдповiв пiдлiток. – Вiн вахмiстр Тринадцятого драгунського полку.

– Занотуйте: вахмiстр П’етрi, – наказав iмператор ад’ютантовi.

– Ваша Величносте, перепрошую! – мовив хлопець. – Мого батька звуть Левадур, вахмiстр Левадур!

Імператор засмiявся, а разом з ним засмiялися i всi офiцери та солдати поблизу.

– А ти знаеш свою матiр?

– Ваш Величносте, моя мати – праля при дворi.

Імператор раптом пригадав:

– Їi звуть Анжелiна?

– Так точно, Ваша Величносте, Анжелiна!

Усi офiцери та солдати знову засмiялися, але невдовзi споважнiли.

– Занотуйте, – наказував iмператор ад’ютантовi, – праля Анжелiна П’етрi.

Інспекцiйний обхiд тривав довго. Імператор навмисне затягував його, бо не хотiв повернутися додому зi свiжими спогадами про похмурий материн салон. Коли вiн повернувся до палацу, був уже пiзнiй пополудень, за годину мав початися вечiр, уже сутенiло. Імператор був задоволений минулим днем. Йому здавалося, нiби вiн провiдував матiр не сьогоднi перед обiдом, а колись давно. Пригадав Анжелiну П’етрi, жiночку з хатньоi челядi, яку бачив у нiчному парку.

Цей спогад звеселив його, iм’я Анжелiна, ii малий син, що в його армii бив у барабан, i смiлива невимушенiсть, iз якою хлопець назвав справжне прiзвище свого батька, майже зворушували його. Так, це його народ, його солдати! З упевненiстю, якоi не вiдчував уже кiлька днiв, iмператор нахилився над картами на столi. Вiн мав своiх ворогiв, стримував iх, i цього разу, як уже не раз, Нацiональнi збори i мiнiстр полiцii можуть, певне, стати небезпечними для нього.