Малиновий пелікан

Втiм, iншi знавцi стверджують, що це дурниця, жодних там спецiальних шестерiнок нема i не потрiбно, народ без всiляких лiчильникiв переважною бiльшiстю голосiв з двох варiантiв вибере дурнiший.

– Чого це ти ночами бродиш? – запитав я Тимоху. – Не спиться чи як?

– Як тут заснеш! – вiдповiв вiн з викликом. – Таку краiну просрали.

Це вiн мае на увазi дев’яносто перший рiк, Бiловезькi угоди по роздiлу СРСР на окремi держави.

– Згадав, – кажу йому, – коли ж це було!

– Вiдтодi i не сплю, – вiдповiдае вiн.

– Ну, й даремно, – кажу йому. – Інодi мозковiй системi слiд передишку давати, а то, гляди, перегрiеться.

– Ну, так, звiсно, ви, лiберали, на те й сподiваетесь, що нашi мiзки заснуть i атрофуються, але ми iще пiдведемося, ми розiгнемося, i тодi ви вiдчуете всю мiць народного гнiву. – І далi, не слухаючи мене i не рахуючись з тим, що сказане важко припасувати до мене, несе все гамузом. – Розiкрали Росiю, розтягли, роздеребанили. Краiна гине, армiя принижена, народ злидарюе i спиваеться.

На iсторiю останнiх десятилiть у нього i для його однодумцiв погляд стандартний. Була держава, велика i могутня. Але двi людини, Горбачов i Єльцин, розвалили краiну, роззброiли армiю, зруйнували промисловiсть, довели народ до злиднiв, позбавили вiри в будь-що i надii. Інодi до згаданих iмен вiн додае Гайдара i Чубайса. В розширений список лiбералiв, якi зруйнували краiну, часом потрапляю i я, одверто кажучи, не по чину. А трапляеться, в запалi полемiки вiн дае менi привiд для надлишкового самолюбства i, забираючи зi списку усю решту злодюг, каже, що краiну розвалив особисто я.

Менi б загордитися. Але поки що чим-чим, але манiею величностi я не страждаю. Я намагаюся сперечатися логiчно. Я кажу, що ж це за держава, яку мiць вона мала, якщо ii могли зруйнувати один-два, ну, навiть сто лiбералiв? Вiн за словом у кишеню не лiзе i стверджуе, що всi, якi ii розвалили, i я в тому числi, дiяли не самi по собi i не без користi, а при пiдтримцi i за грошi американцiв в особi Пентагону, Держдепу, Збiгнева Бжезинського i Джорджа Сороса.

Сумiщаючи несумiсне, вiн з надiею дивиться на Перодера, який, досягнувши вищоi влади, примусив нас спiвати давню пiсню, вирiвняв iще слабку i нестiйку демократiю, завертикалив ii i засуверенив, що розбудило в середовищi Семигудiловських однодумцiв мрiю про вiдновлення хоча б частково колишнiх порядкiв i вiдновлення в якомусь оновленому виглядi втраченоi лiбералами Імперii, але уже не Радянськоi, а Росiйськоi.