Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Один з бiографiв письменника зазначатиме, що «вражае не те, що на украiнськiй землi народився цей винятково сильний творчий талант, а те, що вiн вижив, не зiсох у „волинськiй тихiй сторонi“, в абсолютно безпросвiтних обставинах».

У повоенний перiод Улас Самчук написав роман-хронiку «Юнiсть Василя Шеремета», драму «Шумлять жорна». У незакiнченiй трилогii «Ост», «Мертвий хутiр» i «Темнота» зобразив украiнську людину та ii роль у незвичайних i трагiчних умовах пiдрадянськоi дiйсностi. Темою його останнiх книг стала боротьба УПА на Волинi (роман «Чого не гоiть вогонь») та життя украiнських емiгрантiв у Канадi, вiн видав книги спогадiв «П’ять по дванадцятiй» та «На бiлому конi».

Не стане Уласа Самчука в Торонто 9 липня 1987 року. Але й сьогоднi його iм’я на слуху. Вийшла дослiдницька книга Гаврила Чернихiвського «Улас Самчук: сторiнки бiографii» у 2005 роцi, яка е першим грунтовним дослiдженням про «украiнського Гомера XX столiття». Про Уласа Самчука Ігор Фарина написав повiсть «Пекуча чужина» (2005).

У жовтнi 1993 року в селi Тилявка Шумського району Тернопiльськоi областi вiдкрито лiтературно-меморiальний музей письменника У. Самчука.

У м. Луцьку нещодавно на його честь була перейменована вулиця, ранiше знана як вул. К. Цеткiн. На нiй встановлено пам’ятну дошку.

У м. Рiвному дiе Лiтературний музей Уласа Самчука.

Дорогою ревли великi армiйськi машини, повнi солдатiв у касках з автоматами на грудях – вони сидiли в кузовi на лавах тiсно, застиглi, неначе не живi, а якiсь iдоли-бовдури, солдати чужоi iмперii, що сунула завойовувати Украiну.

Попереду машин i позаду них повзли, брязкаючи гусеницями, танки. А там, куди вони повзли, вдалинi здiймалися банi Софiйського собору.

Там був Киiв.

А понад дорогою при маленькому базарчику, що стихiйно там виник (в окупацii всi жили тiльки з базару), сидiли бабусi й продавали якусь зелень зi своiх городiв i злякано позиркували на машини, що, чадячи димом, проповзали мимо них та iхнього базарчика на Киiв – он вiн, попереду вже виднiеться.

Крайня бабця в чорнiй хустцi, кiстлява й сувора, вигукувала:

– Вгадую долю! По лiнiях руки! Пiдходьте, православнi, усiм вгадаю судьбу – дешево i швидко.

Олена й пiдiйшла до неi, простягла руку.

Бабця схопила руку, крутила туди-сюди ii, наче хотiла вивернути, щось бурмотiла, пальчиком поводила по ii долонi й зрештою видихнула:

– Не йди, молодичко, туди, куди ти оце йдеш…

– Але менi треба до Киева.