Персеїди. Нічна повість

На нашi запевнення, що нинi – iншi часи i нiхто його нiкуди нi за що не потягне, вiн вiдмахувався. Мiстера Щербанюка, здавалося, закинула до нас машина часу iз тридцятих або сорокових рокiв. Ми навiть занепокоiлися: чи знае вiн, що Друга свiтова вже скiнчилася, що Сталiна, Хрущова та Брежнева вже давно немае на свiтi. Коли вiн таки погодився випити чаю i зайшла мова про Європу, ми повiдомили, що Берлiнську стiну розвалили. У нього був такий шок, що його ледь трясця не вхопила! Вiн сплескував долонями, не випускаючи з рук свiй рятiвний картатий носовичок, i все повторював: «Он воно як! Он же ж воно як!»

Коли вiн зник, як тать уночi, так само тихо, як i з’явився, син Данило, дивлячись йому вслiд, замислено запитав сам до себе:

– Цiкаво, а вiн узагалi в курсi, що Гагарiн у космос полетiв? А якби вiн дiзнався, що американцi були на Мiсяцi, що б iз ним було, га?

Десь через рiк я зiштовхнулася з ним нiс до носа в полiклiнiцi.

Привiталася. Проте мiстер Щербанюк на привiтання не вiдповiв, удав, що бачить мене вперше. Посидiв iз вiдсутнiм виглядом, пововтузився, поколупав оббивку стiльчика, дiстав звiдкись картатий носовичок – витерти спiтнiлого лоба, потiм раптово пiдхопився i накивав п’ятами.

Так я й не знаю – отримав вiн свою спадщину, чи вiдповiдальнi адвокати «Leman and sons» i досi розшукують спадкоемцiв мiстера Дмитрiя М. Щербанюка. Утiм… Я певна, що не вiдповiв, не отримав. Інакше знову прийшов би до мене – папери оформити.

* * *

І ось iще…

Якось задзвонив мiй телефон.

Чую тоненьке старече, iз деренчанням у голосi:

– Емм… Це хто?

Зiтхаю приречено, називаю iм’я. Я ii завжди впiзнаю. Ну що чекати вiд бабусi, котра гадки не мае про правила розмови по телефону? Вона, шанована вчителька зi стажем у сорок п’ять рокiв, коли телефонуе кудись, спочатку суворо запитуе: «Хто це?» І всi (включно з начальником мiлiцii та головою виконкому) нiяковiють, наче школярi, i сором’язливо та розгублено називають свое прiзвище. Лише я, до речi, зi всiеi цiеi компанii притьмом кидаю слухавку.

– Емм… Це Василiса Семенна. Знаеш? Добре. Лист… тут прийшов… Перекладеш?

– Як же я його перекладу? Вiн же у вас – а я вдома.

– Я погано ходжу, приходь краще ти до мене.

– Зараз я не маю часу. Може, коли гулятиму з дитиною увечерi…

– Давай я тобi прочитаю? Я ж учителька зi стажем сорок п’ять рокiв, – продовжувала слухавка, що не терпiла заперечень. – Тут дивись, що тут написано: бузiнес… неус… оф…

– Щось я не впiзнаю англiйськоi.