Реквієм для Рози

Я наливав запашний напiй у велике блюдце й дмухав на окрiп, а Галюся смiялася, обзиваючи мене валянком. І без угаву задавала питання, на якi неодмiнно треба було вiдповiдати, бо це було зведено до ритуалу ще з тих часiв, коли моя доня ходила пiд стiл пiшки.

– Та’, у тебе е Бог?

– Це я е у Нього, а Вiн – надi мною.

– Звiдкiля ти те знаеш?

– Бога не треба знати – Його треба вiдчувати.

– Ти йому вiриш? А що, як вiн обдурюе?

– Мала, давай не будемо Його ображати тiльки тому, що ми чогось не знаемо.

– Та’, а ти не хочеш говорити про Бога, – я це помiтила.

Тодi давай поговоримо про диявола.

І тут я так зиркнув на свою любу дiвчинку, що iй одразу перехотiлося говорити про нечисту силу, бо при усiй безмежнiй любовi, яку я почував до неi, моя тверда воля була непохитною, i грюкнути кулаком об стiл, хоч i без особливого бажання, я мiг. Щоправда, Галюся – теж.

Колись я вдивлявся в миле серцю личко дитинчати i бачив чи хотiв бачити в рисах дiвчинки не тiльки свiй рiд, а й те, що виокремить ii вiд самого народження.

Я бачив не тiльки передане в спадок, а й те, що дае Всевишнiй усупереч всiм вадам i всiм перевагам пращурiв. І навiть якщо це не дуже тiшило, варто було визнати, що моя дiвчинка мала свою власну вроду, свiй характер i тiльки пам’ять таку ж цупку, чи пак цупкiшу, нiж у мене.

Інодi я так само вдивляюся в спляче обличчя своеi нещасноi дружини, вiдшукуючи i в ii рисах Галю, але з кожним днем ця жiнка вiддалялася й вiддалялася вiд нас навiть зовнi, бо тепер жила в загадковiй краiнi, з якоi немае вороття.

І виходить так, що всi ми абсолютно не схожi. Ми не схожi одне на одного так, нiби люди з рiзних племен.

А щодо несподiваних заявок, то це у неi змалечку. Пам’ятаю, рочкiв у чотири заскочила знадвору у дiм i гукае з порога: «Тату, ти повинен менi допомогти намалювати того, що в небi…» «Птаха?» – питаю я. «Та ти що, тату?!. Бога!»

– Та’, я пiшла, – зруйнувала хiд моеi думки доня.

– Коли iхати? – вiдгукнувся я.

– Скоро! – сказала i зникла так непомiтно, як i прийшла.

Потiм я зазирнув у кiмнату хвороi й побачив, що вона прикипiла поглядом до вiкна й непорушно дивиться на вулицю. Здавалося, що це зовсiм незнайома жiнка уважно переглядае якийсь дуже цiкавий фiльм i нiхто не мае права вiдволiкати ii вiд того видовища. Я тихо зачинив дверi. Хоча чомусь страшенно хотiлося глянути туди, куди дивилися безумнi очi, щоб побачити все…

Того дня я повертався електричкою з Чернiгова i випадково зустрiв маму.