Реквієм для Рози

Ну розумiеш, мабуть?

– Платимо готiвкою, а якщо щось нариемо, додамо вiдсоток…

– Нашi люди вкладуть бабло, а в тебе пропаде… Коротше, що там у тебе е по Замковiй горi й пiдземеллю?

Менi одразу нестерпно захотiлося позбутися цих крутеликiв, випхати iх обома руками за межi власноi територii, але, тверезо оцiнивши обставини, зрозумiв, що силовi методи не дадуть бажаного ефекту, i тодi цупкий мозок миттево почав працювати над стратегiчним планом по звiльненню моеi приватноi територii вiд несподiваноi бритоголовоi напастi.

Але чомусь нiчого вагомiшого, нiж брехня, на думку не спадало, i я непереконливо промимрив:

– І хто вам сказав, що в мене е якiсь плани? Загальнi вiдомостi, звичайно, е, бо на те ж я й копирсаюся в iсторичних фолiантах, та якби були плани печер… Нi, хлопцi, я б вам iх нiзащо не вiддав – я б сам вже давно займався розкопками.

– Не чуди, папашо! За якi такi статки ти б копав? Кого б найняв за зарплатню доцента? Та й хто б тобi те дозволив без паперiв, на якi теж потрiбно купу бабла й такий дах, котрого тобi до гроба не мати?

– Ну, може, й так… Може, й не копав би, але докторську вже точно захистив би, а то вже ось скiльки лiт ходжу в доцентах.

– Ти нам зуби не забалакуй. Давай по справi говорити. Так пошукаеш плани чи як?

– Нiчого менi шукати, – я маю таку пам’ять, що й те, чого не було, пам’ятаю, а вже те, що бачив раз, до смертi не забуду. Немае в мене нiяких таких мап i планiв.

– Та-а-к… Значить, не домовились? – напустив на себе суворостi той, що дратував мене папашею.

– Немае про що домовлятися.

На цьому наша перша, але не остання зустрiч обiрвалася. Колоритнi особи зникли за дверима, залишивши по собi мiцний дух чоловiчих парфумiв з домiшками поту, бо спека на дворi стояла така, що навiть мозок плавився, як смалець на пательнi, не кажучи вже про зайвi кiлограми ваги. Кiлограмами я не переймався, бо зайвих у мене нiколи не було, а от за мозок таки трохи хвилювався – втрата свiжоi думки завжди прикро дошкуляла. Та тривога, яка вiдтодi напосiла, покотилася кавалком i почала обростати домислами.

Я знав, що накручую себе, але не на пустому ж мiсцi… Пiдстави були вагомi: поява вiзитерiв – раз, а по-друге – те, що я iм не сказав, було моею мрiею, довiчним безсонням, фата-морганою… Але я мало кому говорив про сокровенне, щось трохи знала тiльки моя едина доросла доня, котра навчалася на останньому курсi одного з нацiональних унiверiв.

Коли б не це шалапутне дiвча, я б уже не раз мав нагоду дiстатися краю.