Реквієм для Рози

Розмiрене поцокування пiдкiв по брукiвцi наближалося. Звук поцiляв у потилицю, бив попiд колiна, пригинав до землi… Я вiдчула небезпеку кожною клiтиною свого тiла i завмерла як укопана, притискаючи обiрваний капелюшок до грудей. Знала, позаду вони – творцi военного комунiзму, бiльшовики, руйначi мого свiту. На мить зацiпенiла, та вiдчувши над головою тiнь, що нависла дамокловим мечем, опритомнiла. Якась скажена сила, якась невимовна туга, чи Бог знае що, навiяла i примусила згадати, що я актриса театру Миколи Садовського[3 - Трупа украiнських артистiв пiд керiвництвом Миколи Садовського у Киевi; власне, перший украiнський стацiонарний професiйний театр, заснований на базi пересувного театру М.

Озирнулася. Той чоловiк сидiв на конi, як король на тронi. Красиво сидить падлючка, подумала я.

– Скажiть, товаришу, а чи немае у вас ковточка води, щоб випити пiлюлi? – промовила, не впiзнаючи свого голосу.

Точно знаю, що посмiхалася, вочевидь, невимушено, так учила мене колись Марiя Старицька[4 - Марiя Михайлiвна Старицька – акторка, режисер i педагог, заслужена артистка УСРР з 1926 року.

Прозорими, аж водянистими очима червоноармiець у шкiрянцi шугнув по менi згори донизу i назад, потiм приклеiвся до мого обличчя липучим поглядом, i раптом чималенький рот розплився до самiсiньких вух.

Господи, невже моi грiхи подвояться, так i не дiйшовши до сповiдi? – устигла подумати я.

Його вороний кiнь не мiг встояти на мiсцi – посмикував невлад вiжкам гарною головою, пiдтанцьовував. А я вдавала iз себе пустотливу шельму, обливаючись холодним потом i ще холоднiшим осiннiм дрiбним дощем, мое волосся прилипло до лоба, бо обiдраний власноруч капелюшок усе ще тримала бiля грудей, не наважуючись вдягти на голову. Але я посмiхалася…

– Якщо ми завоювали Киiв, – сказав червоноармiець, – то таку кралю я теж можу завоювати.

Вiн спiшився i стояв так близько, що я вiдчула, як здригнулися моi нiздрi, вдихнувши рiзкий чоловiчий запах. А ще я вiдчула справжнiй тваринний страх. Це не був страх слабшого перед сильнiшим чи переможеного перед переможцем, це був страх самицi перед самцем, який може взяти без бою, без прелюдii, без дозволу все, що йому заманеться. Це був страх пiйманоi.