Реквієм для Рози

Повернувшись одного разу з поiздки опiвночi, я нарвався на безвiдрадну картину у власному великому будинку: дверi не замкнуто зсередини, мала Галя сидить у куцiй льолi на пiдвiконнi посеред плющiв, що густо повилися аж додолу, й схлипуе важко й втомлено, i видно, що в неi вже не стае сили плакати. Досi пам’ятаю тремтiння того маленького тiльця й безсилий доторк тоненьких пальчикiв, якi, здавалося, стiкали по моiй неголенiй щоцi холодними струмочками.

Тодi я вперше до зашпорiв вiдчув провину перед своею дiвчинкою, мати якоi прийшла далеко не одразу пiсля того, як Галя, згорнувшись у мене на колiнах клубочком, знесилено заснула.

– Ой, Іване! Ти… ти вже вдома? А я тут… – сказала моя дружина i затнулася.

Вона стояла на порозi кiмнати в помаранчевiй напiвпрозорiй сорочцi, у якiй любила гойднути стегнами перед сном, тобто перед тим дiйством, яке передувало сну, i виходило так, що саме в цьому нiчному вбраннi вона щойно зайшла з вулицi. Помережаний подiл сорочки настовбурчився дзвоником.

Я обережно поклав Галюсю в лiжечко, укрив ковдрою i мовчки вийшов надвiр.

У головi гули дикi роi, в очах мигтiло, в грудях, здавалося, орудував ударний iнструмент. Треба було вгамуватися. Але як? Не битися ж головою об залiзобетонний стовп чи дерев’яну огорожу, за рогом якоi хтось голосно розмовляв пiдсмiюючись. Я попрямував до хвiртки, вона заскавчала вiдчиняючись, i менi здалося, що саме так скавчить моя збочена дружина в передчуттi коiтусу.

– Гей, чоловiче добрий, ти що тут загубив? – озвався до мене якийсь молодик з веселого гурту, дивлячись, як я мотаюся, нiби маятник на старому годиннику моiх предкiв, попiд парканом тодi ще власного будинку.

– А тобi що до того? – огризнувся я.

– Та немае менi нiякого дiла до твоеi втрати, – сказав незнайомець, наближаючись. – Тiльки ти так знервовано мотаешся, що менi аж страшнувато стало: а що як зараз не знайдеш те, що загубив, i впадеш отут без заднiх нiг?

– А може, я знайду втрачене, i тодi…

– Думаеш, у тебе тодi не буде причини падати? – перебив мене чоловiк, дружелюбно простягаючи розкриту пачку з цигарками.

Вiн грав великими, ледь примруженими очима, в яких можна було розгледiти пiд неоновим свiтлом лiхтаря iронiчний кураж, i, здавалося, чiплявся до мене так, як це бувае в любителiв пригод. Я грiшним дiлом подумав, що вiн шукае приводу зацiдити менi зуботичину, але тi цигарки, та iронiчна посмiшка…

– Знаеш, у моему життi трапилася притчева iсторiя. Цiкава.