Реквієм для Рози

Напевно, я просто телепень, який з голови до п’ят перебувае в нафталiновiй сентиментальностi й iдеалiзуе все, що стосуеться моеi дiвчинки, хоча точно знаю, що вона спить з отим патлатим Яриком, смалить мiцнi цигарки, ганяе на скутерi й iнодi шукае iстину на днi бокалу з вином.

– Тату, чесно, ми iдемо в Лубни на розкопки. Якийсь новоспечений капiталiст фiнансуе проект, i на нашому факультетi оголосили, що бажаючi повиннi звернутися через електронну пошту за довiдками. Ми з Яриком – бажаючi.

– Ага, вам закортiло романтики.

А чого хоче отой капiталiст? Скарби Яреми Вишневецького, мабуть, саме те, чого не вистачае скоробагатьку. Археологи життям ризикують ради науки…

– Та’, в тобi живе зануда або ж велика вiтчизняна жаба. Якщо скарби iснують, то iх треба знайти. За однi дозвiльнi папери на розкопки пiв царства запросять. А у нас з тобою немае царства, – значить, шансiв наблизитися до Замковоi гори теж немае.

Моя люба донечка тiльки здогадуеться, що я сiм разiв був у тих Лубнах i ще за влади рад пiдкрадався до тiеi гори, але тодi там розташувалася вiйськова частина i вишка, на якiй постiйно чергував солдатик зi зброею.

Це вiдлякувало не тiльки мене, а й дурненьких горобцiв, котрi шугали понад мальовничим пагорбом. Та враз менi стало трохи нiяково, а згодом навiть соромно за себе, бо в данiй ситуацii позицiя: або – я, або – нiхто, мала осоружну пику злодiя, який краде у всього людства.

– Та’, а може, той скоробагатько теж хоче прославитися i не абичим, а благодiйнiстю.

– Тiльки не кажи менi, Галюсю, що вiн може утнути щось неймовiрне, мов той чернець Федiр, який, знайшовши у варязьких печерах «золота i срiбла багато й посуд дуже цiнний», знову закопав скарб, бо йому на багатство було начхати.

– Дивак твiй чернець Федiр, тату. Ну навiщо ж бу-ло щось знаходити, щоб потiм все те знову закопувати?

– Нiчого ти не розумiеш, мала. Вiн це зробив для того, щоб рiзнi скоробагатьки не попривласнювали багатство, а ще для того, щоб хвилювати уяву скарбошукачiв, а ще для того… Федiр напевно знав, навiщо живе, i цiнностi в нього були iншi.

– Тату, так ти проти розкопок?!

– Нi, нi… Я – за! Хоча вiд мене так мало залежить, на жаль.

Потiм ми з Галюсею довго пили чай з трав’яноi потертi. Ми завжди вдвох пили тiльки такий чай, бо клята ранкова кава пiдiймала мiй тиск, i ввечерi треба було урiвноважуватися прадiдiвським чи прабабиним зiллям, хоча без пiгулок не завжди вдавалося.