Реквієм для Рози

Я ж почувався винним i нiс важкий хрест приречено й самовiддано, хоча вже давно кохав iншу. Але про це – згодом.

Того дня, розчинивши дверi навстiж, побачив двох чолов’яг iз абсолютно однаковими зачiсками, а точнiше, без зачiсок, бо iхнi лискучi черепи голилися ретельнiше за пiдборiддя. Далi описувати цих бритоголових, мабуть, не варто, бо всiм, i менi в тому числi, одразу стало ясно, що то за фрукти-овочi.

– Нам би побазарити, – прогундосив один iз них.

– А чого ж. Якщо – з миром, то можна все, – вiдповiв я, хоча в «папашi» до цього важкоатлета найматися не збирався, бо нi статурою, нi виразом обличчя ми не спiвпадали, та й за вiком я ледь-ледь мiг би вписатися, якби ощасливив якусь ранню спокусницю чи вона мене саме тодi, коли отримують паспорт.

– Так давай, запрошуй, не стовбичити ж нам тут. І ваабще, дiла треба рiшать… – промовив важкоатлет за номером два.

– Пiшли на балкон, бо в квартирi зона ризику, – бовкнув я, починаючи дратуватися сленгом прибульцiв.

– Злякався? Та не дрейф, дядя, ми тебе навiть пальцем нi-нi, якщо домовимося, звiсно… Поняв?

І тут мене трохи понесло:

– А ти мене на «поняв» не бери, – ошкiрився по-iхньому. – Тут ще я хазяiн. Поняв?

– Та ладно, ладно – розберемося. Ми ж не фраера якiсь. Можемо поговорити й на балконi, аби з толком.

Останне речення, мовлене нормальною людською мовою, трохи врiвноважило словесну перестрiлку, i за мить ми розташувалися на тiсному просторi стандартного совдепiвського балкона, iз якого було видно всi вiкна сусiднього будинку й клапоть синього неба.

– Не шикарно живеш, – знову прогундосив той, що назвав мене папашею. – Ми могли б значно покращити твiй побут.

– Ще чого! – хмикнув я, вiдчуваючи, як оте брутальне звертання «на ти» кусае мене не гiрше, нiж сумнозвiсний гедзь.

– Та не хочеш, то нехай так i буде, тiльки ми тут зi своiм дiлом…

– То чого носа сунете в чужi справи? Кажiть.

І так я твердо мовив оте останне слово, що вони вже не чiплялися бiльше, а одразу заговорили по сутi, перебиваючи один одного:

– Нам треба план лубенськоi Замковоi гори…

– Та не тiльки гори, а й пiдземелля.