Аргідава

Сповнений палкоi любовi до себе i киплячоi невтомноi злоби до iнших, неймовiрноi пробивноi сили i – що дуже важливо – фантастичноi працездатностi, вiн володiе гiдним заздростi вмiнням: за нiч, протримавшись на кавi, коньяку та цигарках, склепати добротний роздiл. Або й два, коли нiч лiтня та тепла. І мiсяцiв за два – книгу. А вже розповiдати про тих, iз ким вiн запанiбрата, та нахвалятися про тридцять п’ять тисяч самих кур’ерiв – то це вiн просто майстер, актор-вiртуоз.

Отже, хоч прийом давно вiдомий, змальований у лiтературi, вiн, як i ранiше, дiевий.

Ось як слiд розпочинати роботу! З певнiстю в завтрашньому днi. І в пiслязавтрашньому також. А я, на жаль, боягузка i слабачка. Нерiшуча, невпевнена в собi, повсякчас думаю: та куди менi! І бiля фортецi тiеi упадаю з усiх бокiв, либонь, десятки рокiв уже. З дитинства. То намагаюся взяти ii штурмом, лечу стрiмголов, беззбройна, наiвна, з роззявленим вiд захвату ротом, готова дiзнаватися, пiзнавати, вiдкривати, мовляв, подiлися, благаю, я ж не заподiю шкоди. А вона не здаеться. Мовчить, не вiдповiдае. То роками веду облогу: вештаюся довкола, розмовляю з археологами, з реставраторами, чiпляюся до наукових працiвникiв, гуляю неподалiк, сиджу бiля рiчки, спираючись спиною на фортечний мур. Торкаюся каменiв, мацаю, вглядаюся, подумки запитую. А вона, неприступна, взагалi нiби на мене не зважае, не вiдгукуеться, пихата, холодна, мовчазна. То зайду з головного входу через великий дерев’яний вiчний мiст, то з боку Днiстра, дiставшись моторним човном з допомогою друзiв. То вiддаю мзду за вхiд, як звичайний турист, то забiжу нелегально, таемними стежками, в обхiд. То приходжу побути наодинцi, коли немае нiкого, лише вона i я, стою, дослухаюся. То заявлюся до фортецi в днi iсторичних реконструкцiй, коли грае вона з новими поколiннями в баталii, битви, облогу та штурми, грае не всерйоз, легко, пiдсмiюючись, мовби кiшка з мишкою, мовляв, ну-ну, спробуйте. Ти менi нiхто, – неначе каже вона менi, – й сили в тебе недостатньо, i душа в тебе, як я бачу, дрiбна, й намiрiв твоiх я не вiдчуваю, неконкретнi вони, твоi намiри, туманнi вони, намiри твоi. Таких чимало тут було в усi вiки, i нiхто, жоден, не взяв мене нi силою, нi ласкою, нi вмовляннями, нi обiцянками. Так, траплялося: стояли у дворах моiх рiзнi люди, билися та вбивали одне одного, палили, руйнували, знищували, проте жоден, жоден таемниць моiх не дiзнався i не забрав.