Земля людей (збірник)

Ох! Не в тiм диво будинку, що вiн захищае нас i грiе, що його мури нашi. Диво в тiм, що вiн поволi передае нам запаси нiжностi. А вона утворюе в серцi таемничу глибу, з якоi, нiби джерела, зроджуються марення…

Сахаро моя, Сахаро, осьде й ти сниш, зачарована старою пряхою!

Роздiл V

Оаза

Я вже стiльки вам говорив про пустелю, що, перш нiж заговорити про неi знову, я хотiв би змалювати оазу. Картина, що стоiть зараз у мене перед очима, ховаеться не в Сахарi. Однак iще одне диво лiтака полягае в тому, що вiн миттю переносить вас у серце незнаного.

Щойно ви, як учений-бiолог, незворушно розглядали в iлюмiнатор людський мурашник – мiста, що розкинулись на рiвнинi, i дороги, що вiд них розбiгаються навсiбiч, наче кровоноснi судини, живлячи iх соками ланiв. Та ось затремтiла стрiлка висотомiра, i гаi, що зливались у суцiльну зелену пляму вдалинi, стають цiлим свiтом. Ви вже бранець заростiв заснулого парку.

Вiддаленiсть мiряеться не вiдстанню. За огорожею саду iнодi ховаеться бiльше таемниць, нiж за Великим Китайським муром, а душа маленькоi дiвчинки iнодi захищена мовчанням надiйнiше, нiж оаза безкраiми пiсками Сахари.

Я розповiм про одну випадкову зупинку в далекому краi. Власне, це було пiд Конкордiею в Аргентинi, але могло статись де завгодно – свiт сповнений таемниць.

Я приземлився посеред поля, i гадки не маючи, що на мене чекае занурення в чарiвну казку. Мене зустрiло мирне подружжя на старенькому фордi, що аж нiяк не обiцяло нiчого виняткового.

– Влаштуетесь на нiч у нас.

Аж ось, за черговим поворотом шляху, показався в мiсячному сяйвi гайок, а за ним будинок. Який дивний будинок! Присадкуватий, масивний, майже цитадель. Казковий замок, що вiд самого порогу ставав притулком затишним i надiйним, майже як монастир.

Нас зустрiли двое дiвчат. Вони допитливо оглянули мене, мов суддi, що охороняють заборонене королiвство. Молодша, вiдкопиливши губу, постукала у пiдлогу свiжозрiзаним патичком. Нас познайомили, дiвчата мовчки, нiби з викликом, подали менi руку i зникли.

Я був розважений i зачарований. Все вiдбувалося просто, мовчазно i натякало на початок таемницi.

– Еге-ге! Вони у нас трохи дикуватi, – пояснив батько.

І ми увiйшли.

У Парагваi менi завжди подобалася зухвала травичка, що вiчно вистромляе носа з кожноi шпарини столичноi брукiвки, розвiдниця незримого, але завжди присутнього пралiсу, вона перевiряе, чи мiсто й досi пiд владою людей, чи не час трохи потiснити камiння будiвель.