Земля людей (збірник)

Велич професii, передовсiм, полягае, можливо, в тому, що вона еднае людей: немае у свiтi нiчого розкiшнiшого за мiжлюдськi стосунки.

Працюючи лише задля матерiального достатку, ми самi собi муруемо в’язницю. Ми замикаемо себе на самотинне ув’язнення, разом зi своiми статками, що е тiльки порохом, задля якого не варто жити.

Я вiдшукую серед своiх спогадiв найяскравiшi i в кiнцевому балансi маю такi щасливi години, якi не спромiгся б набути за жоднi багатства. За грошi не купиш дружбу Мермоза, товариша, з яким навiки зв’язали нас спiльно пережитi випробування.

За грошi не купиш цей нiчний полiт серед сотень тисяч зiрок, цей одвiчний спокiй, це кiлькагодинне вiдчуття, що ти пан над панами.

За грошi не купиш нове обличчя свiту, що вiдкриваеться тобi по важкому перельотi: цi дерева, квiти, жiнки, усмiшки, оновленi свiжими барвами, суголосний хор дрiбничок, якими обдаровуе нас життя на зорi.

Також за грошi не купиш ту нiч незгоди, яка зараз пригадалась менi.

Ми, три екiпажi компанii Аеропосталь, застрягли надвечiр на узбережжi Рiо-де-Оро.

Мого товариша Рiгеля затримала проблема з кермом; другий товариш, Бурга сiв, щоб забрати екiпаж Рiгеля, однак його лiтак теж прикувало до землi незначне пошкодження. Нарештi, коли вже споночiло, коло них приземлився я, щоб допомогти з ремонтом. Ми вирiшили дочекатися ранку, щоб разом полагодити лiтак Бурга.

Рiк тому на цьому ж таки мiсцi зазнали аварii нашi товаришi Гурп та Ерабль, i iх забили бунтiвнi кочiвники.

Ми знали, що й нинi iхнiй загiн у триста рушниць отаборився десь пiд Бохадором. Імовiрно, вони помiтили, як сiдали нашi трое лiтакiв, i, в такому разi, ця нiч могла стати для нас останньою.

Тому ми вiдповiдно приготувались. Витягли з вантажних кабiн п’ять чи шiсть товарних ящикiв, i, спорожнивши iх, розташували iх колом, а всерединi кожноi, мов у вартiвнi, запалили по свiчцi, сяк-так захищенiй од вiтру. Посеред голоi пустелi, просто на шкаралупi планети, самотнi, як у прадавнi часи, ми звели людське поселення.

Зiбравшись на головному майданi нашого поселення, на пiщаному клаптi, освiтленому тремтливим сяйвом свiчечок, ми чекали. Чекали на свiтанок, що мав нас урятувати, або на маврiв. Не знаю чому, але та нiч мала якийсь рiздвяний присмак. Ми дiлилися спогадами, жартували, спiвали.

Ми тiшилися з того особливого пiднесення, яке бувае на гарно пiдготованому святi. Хоча, насправдi, ми геть нiчого не мали. Лиш вiтер, пiски та зiрки.