Земля людей (збірник)

Вiн змушений був приземлитись на майданчик iз прямовисними стiнами на висотi чотирьох тисяч метрiв. Двi доби вони з механiком марно намагались викараскатися з пастки. Вiдтак, вони зважились випробувати останнiй шанс. Розiгнали лiтак у напрямi безоднi; вiн рiзко пiдскочив зо два рази на нерiвнiй поверхнi i з краю майданчика ухнув у провалля. Вже у падiннi, лiтак набрав швидкiсть i почав слухатись керма. Мермоз вирiвняв машину перед кам’яним бар’ером i зумiв перескочити його; але таки зачепив вершечок гребеня.

Протримавшись у повiтрi близько семи хвилин, вiн знову зазнав аварii: з рурок радiатора, що лопнули вiд морозу ще вночi, текла вода. І тут пiд ним, наче обiцяна земля, розгорнулась чилiйська рiвнина.

Назавтра вiн почав усе знову.

Освоiвши Анди i досконально розробивши технiку перельоту, Мермоз передав цю частину маршруту своему товаришевi Гiйоме, а сам узявся до освоення ночi.

Тодi аеродроми у нас не освiтлювались, тож, коли Мермоз приземлявся темноi ночi, йому свiтили трьома слабенькими бензиновими смолоскипами.

Вiн упорався з завданням i вiдкрив шлях iншим.

Коли нiч було приборкано, Мермоз узявся до океану. Ще 1931 року вiн уперше доставив пошту з Тулузи до Буенос-Айреса за чотири доби. На зворотному шляху у нього вийшов з ладу мастилопровiд, i вiн сiв просто на бурхливi води Атлантики. Якийсь корабель врятував i його, i пошту, i екiпаж.

Отак Мермоз пiдкоряв пiски i гори, нiч i море. Неодноразово пiски i гори, нiч i море поглинали його. Але вiн повертався, щоб знову вирушити в путь.

Вiн так працював рокiв з дванадцять, аж ось вкотре вже пролiтаючи над Пiвденною Атлантикою, вiн коротко повiдомив, що вимикае правий мотор. Тодi запала мовчанка.

Повiдомлення не видалося тривожним, та коли мовчанка затягнулася понад десять хвилин, усi радисти авiалiнii, вiд Парижа до Буенос-Айреса, стали на цiлодобове чергування. Бо, якщо в повсякденному життi запiзнення на десять хвилин – то дрiбниця, то в поштовiй авiацii десять хвилин сповненi грiзного сенсу.

В цьому провалi ховаеться невiдома подiя. Неiстотна чи трагiчна, вона вже сталась. Доля винесла свiй вирок, причому – остаточний: можливо, жорстока змусила екiпаж до приводнення, а можливо, вщент розбила лiтак. Але тим, хто очiкуе, вирок не оголошено.

Кому з нас невiдома ця надiя, дедалi хисткiша, ця мовчанка, ця хвилина, обтяжлива, як смертельна хвороба? Спершу ми тiшили себе надiею, але, по кiлькох годинах, вона стала втрачати сенс.