Маринчина лялька

Сiдала я пiд тим дерев’яним дебелим дивом i водила, водила човником помiж начиння, а тодi ба-бах! – i збивала разок ниток докупи. І знову воджу, та ще й вигадую, напiвсонна, собi якiсь узори, уплiтаю покрашенi вiльхою, бузиною i цибулею нитки – iз бiлими чи сiрими.

Таке ж виходило i гарно!

Із того верстата мiж моiх швидких пальцiв народжувалося полотно – грубе i тонке, на рушники, на сорочки i рядна, а ще – на мiшки i спiдницi, торбинки i шматки. Із овечоi шерстi – те пiде на свити, а може, й на кожух.

Найтонше полотно несла я до Олександриного чоловiка, до Арсена.

Вiн його порiже, покроiть – i ший, Маринко, ночами при свiчцi сорочки. Голка куплена у крамаря, нитка – вже своя.

На вишивання менi немае часу. Яке ще вишивання?!

Бо зимою я пряду.

Навеснi вже треба покроiти.

А за кроiння – заплатити.

Грошей у нас нема, то я цiлiсiньке лiто, бiдна, роблю по городах – у себе й у сусiдiв. Пiсля колгоспу бiжу додому, а там – межi не бачу, саджаю щось та сапаю, прополюю i сiю, пiдгортаю свою й чужу картоплю, виполюю бур’янцi.

Олександра цього не здужае, та й чоловiк ii жалiе – Арсен накроiть за зиму молодицям сорочок, от вони й оброблять iм город, побiлять хату – тi, що бiднi, такi ж, як i я, солдатськi вдови, без грошей i долi, та з дiтьми. А ще щороку перекопувала я крiм свого ще й зовициного города, це за свитки i кожухи.

Олександра була дуже гарна жiнка – чорнява, невеличка, але грудаста, очi мала зеленi, лице з рум’янцем, чисте й бiле.

А що багато дiтей?

Та ж чоловiк у неi добрий! Арсен не тiльки кроiв сорочки, але ще й шив за грубi грошi кожухи й свити, не кожен вмiв.

А Арсен умiв найкраще – iз усiх сiл до нього несли, вiн на око мiг зробити.

– Щаслива ти, Олександро, – часом кажу, бо я таки, нiде правди дiти, iй i заздрила. – Не знаю, коли тобi й вiдроблю.

– Та помаленьку колись вiдробиш, ми ж своi.

– Он, моi хлопцi так ростуть, на плечах свити тiльки трiщать. Треба в цьому роцi Грiшцi кожуха скроiти, старий розлiзся.

– Арсен покроiть! Не журись, Маринко, як не на цей рiк, то на той – городи будуть.

– Спасибi вам, бо хто б мене послухав…

Дiтей у мене багато, i мусила я нести на своiх плечах – до Острова, до води ще й в’язку Олександриних конопель. Треба ж було якось вiдробляти.

2

Якби ж iще й не ця дитина! Усе менi на плечi…

Бо Маруся, хоч гвалт кричи, не довго хотiла бавити Миросю! То спочатку вона вривала руки, як носила ii, малу, ще немовлятком, через кукурудзи до мене в поле.