Маринчина лялька

– Схаменися! Чого це ти сама? – перев’язувала хустку перед уламком нiмецького люстра Олександра та й сахнулася. – Що це ти таке говориш? Прикуси, Маринко, язика, бо!.. Мiй брат Ілько з вiйни повернеться, та й якось дасте собi раду, як дотепер давали.

– Ілько?… – я заплакала ще дужче. – Ілько, це не твiй Арсен! Якщо й повернеться… Мiй Ілько мене не пожалiе.

Рипнули iз сiней дверi – моiм дiтям не терпiлось побачити свою нову сестричку.

– Сiдайте, бабуню, до столу, – Ганя поставила вiдро iз купiллю пiд припiк i дiстала iз печi борщ, сiрий рушник iз конопель уже був простелений по столi.

– А може, у вас е вишняк або яка слив’янка? – аж скривилася на пляшку баба. – Бо ж я не п’ю горiлки – стара вже, i щось у грудях тисне.

– Ну аякже, е! – схаменулася Олександра, кинулась iз великоi хати до темних сiней, ускочила у погрiбник, бо знала, що у мене й де, та й повернулася назад iз слоiчком.

Першою до колиски кинулась Маруся – вона була чорнява й невеличка, а очi мала карi.

– Дiвчинка! Як добре! У мене теж тепер е сестричка, така, як i у вас, тьотю Олександро! – радiла.

– А от тобi i нянька! – розвернулася до мене баба. – Будеш бавити сестричку, Юльку?

– Буду! Буду! – застрибала по хатi моя Маруся. – Тiльки не Юльку. Я хочу, щоб вона звалася Мирося!

– А це ще чого? – подивувалась Олександра.

– Нi! Нi! – схопилася Маруся за краi люльки. – Тiльки Мирося! Он у Кесарiв е Мирослава, гарна-гарна! І я теж собi таку саму хочу!

– То нехай буде iй Мирося, – я уперше й усмiхнулась. І дозволила: – Маруся буде нянькою дитинi, то нехай уже, як хоче, так i називае.

– А таки краще було б «Юля», – втерла губи рукавом баба Довжанська. – А вишнячок у тебе, Маринко, солодкий, ух! Нехай же ваша Мироська теж буде така здорова! – i махнула останнiми краплями поза плечi.

– А баба накрапала нам вишняком аж на сволок! – показав на дерев’яний балок на стелi Грiшка.

– То я вже буду збиратись. Бач, i без мене обiйшлось, – збирала у пригорщу крихти хлiба пупорiзка, закинула iх до рота. – Не можна, дiтки, хлiб отако-о кидати, – помахала пальцем до Івана, – бо буде у хатi бiднiсть!

Іван насупився i сховався за Ганiну спiдницю.