Маринчина лялька

 – Таке солодке й тепле!

Вона коли вкрадеться та й видоiть сама, i нап’еться свiжого – вiдбирае у ягняток.

Вiвцi йдуть увечерi додому чередою. Мирося сидить на горбочку i чекае. А вони бiгають, граються – як дiти.

У мене i корова була, бо як же без корови? Тiльки ж вона одна, а дiтей багато.

Я, як видою Квасолю, наллю молока у велику миску, поставлю на столi, та й роздаю кожнiй дитинi по кусню хлiба. А сама стаю поряд.

– Он, вмочайте! – даю команду iсти.

І вони вмочають, наввипередки. Дiти моi iдять, а я тiльки мовчки дивлюсь, як вони, немов тi голоднi цуценята, зiбралися у коло i хлепчуть тепле молоко.

Ця миска у мене залишилася одна пiсля вiйни, на все – i на борщ, i на кашу, й на лемiшку. Зате ж на кожного було по дерев’янiй ложцi! Менi, бува, аж серце стискувалося, як дiти посiдають за порожнiй стiл та й стукотять ложками, ждуть вечерi.

Хiба як у недiлю варила я вареники – отодi й наставало у нашiй хатi свято!

Ще не кидаю в окрiп варити – а Іван вже порахуе.

– Кожному по три вареники! – прикаже. І сидить, слiдкуе.

А вареники я робила великi, коли поваряться, виходили сiрi, череватi. Як поспливають у окропi, викину iх у миску, вони неначе поросята, там лежать, парують. А до тих вареникiв уже очi горять, руки тягнуться, iз губiв капле слина.

– Ану менi хай спробуе вiзьме хто зайвий!!! – кричить Іван.

Та де йому встигати! Не встигне й оком змигнути – а ложки тiльки тарабанять, руки миготять туди й сюди, спробуй, запримiть.

Але й Іван не зiвае – це його парафiя, вареники.

Мирося швидко й третього ум’яла, скiльки було на ii душу, а по мисцi ще аж два качаються. «А як встигну взяти?…» – думае вона, а рука вже давно у мисцi.

І тут – ложкою по колiнi трiсь! – це Іван дiстав.

– А! Попалась! Крадiйка! Це був мiй вареник i Марусин! – кричить Іван. – Бач, хотiла з’iсти! А не вийде! На тобi за це! – i б’е по другому колiнi, щосили, ложкою.

– Ой, йой, йой!!! – плаче Мирося, тримаючись за колiно. Чи то вiд болю, чи вiд розпуки – що не встигла витягти i з’iсти того злощасного вареника.

– Та не бий ii, вона ж iще маленька, – прошу я в Івана. Та воно таке закляте!

– Маленька?! А це до яких пiр вона буде маленька? Добра маленька, як iсть за двох великих!

Що йому казати? Хлопчик, хоче iсти. Я й мовчу…

Я своiх дiтей нiколи й не била. Хiба що раз.

Якось Іван подер штани – довго ходив, аж нитки розлiзлися, бо полотно зотлiло.