Маринчина лялька

І от уже й весiлля! Загупали музики – бубон й дудка, молодi пiшли на розпис.

Усi пiшли, тiльки одна моя Мирося мусить лишатися у себе вдома: вона глядить гусей iз гускою – пасе шкодливу птицю у березi в кiнцi городу.

Як раптом…

– Прийшли! Уже прийшли! Ідуть до столу! – кричить Іван вiд хати й женеться горою стрiмголов.

– А я?!!

Мирося швидко пiдгонить гуску, жене все стадо до обори. Вона кричить i ще й б’е щосили рiзкою по травi. А коли нарештi вбiгае в хату до хрещеноi, бачить, що молода уже сидить за столом, i гостi кругом неi.

Мирося – в крик:

– Чого це Антося на руках у молодухи?! А я?!! – вона перекрикуе весiлля, реве й голосить. Аж мусять крайнi люди вставати з мiсця, i хтось добрячий бере Миросю попiд пахви i прямо через стiл подае ii до молодих.

Мирося вiдкривае очi – i ось вона вже сидить у пеленi в Галини! А Антося – в молодого!

У Миросi вмить висихають сльози, тремтячими руками вона бере Галину за фату-вельон, притискае до себе, нюхае й смiеться.

– Я теж хочу бути молодухою! – кричить Мирося й тиснеться замурзаним личком Галинi в груди. Там на бежевому пiджаку зостаеться пляма – вiд щасливих слiз, наполовину iз порохом вiд трави – iз берега, там, де паслась гуска с гусенятами, овечка з бараном, людськi корови i конi iздили…

– Гiрко! – раптом гукають люди.

Галина встае, садить Миросю на ослiнчик. Поряд жених посадив Антосю. Молодi цiлуються, а дiвчата дивляться на них спiднизу.

– Де ж той дядько Йосип, що горiлку носить?! – починають спiвати жiнки, i на стiл ставлять чарку.

Чарка була одна на всiх – темно-синя, грубенька, гранчаста.

Першим наливають молодим.

– По повнiй, по повнiй пийте! – кричать жiнки. – Щоб були щасливi, пийте до дна! – i молодi випивають.

Далi чарка йде по кругу, передаеться з рук у руки, п’еться i повертаеться до молодих.

І так три рази.

– І я хочу горiлки! – проситься Мирося; вона бачить, як пiсля горiлки весело смiються, перегукуються гостi.

– То налий iй, – моргае Дмитрик, молодий.

І Галина наливае. Вона, певно, думала так пожартувати: моя Мирося ще мала, трохи надiп’е горiлки, покушае, що вона пекуча, та й виплюне, вiдставить геть.

Але Мирося ще не знае, що таке горiлка, вона тiльки бачить, як гарно ii п’ють дорослi, i думае, що то щось таке смачне, як цукор.