Маринчина лялька

А я тодi – чи не щодня до неi йду, по молоко…

– Та чим ти й так ii годуеш? – дивилась Олександра на мою запалу пазуху, як я просила молока. – Я свою Тоню у пiвроку залучила, але ж у мене й груди! Таке було розперло, що Арсен мусив кроiти новi сорочки, бо жодна стара на мене не налазила!

– То коли треба, Маруся прийде? А я якось тодi вiддам, Олександро, у нас росте теличка.

– Вiддаси, – кума зiтхае, бо знае тi моi вiчнi вiддавання – з чого?

Але ж як не дасть – я рiдного брата жiнка! А тепер ще й покiйного… Мирося – Олександрина племiнниця.

Тепер ще й похресниця. І жили ж ми межа в межу…

Як не дати?

Весна.

У колгоспi починаеться робота. Нас, жiнок, у холодний дощ женуть iз лопатами садити висадки.

Одне добре, що хоч Маруся ще не мусить йти до поля.

Та й Олександра носить молоко.

Окотилася овечка, яку Петро, Миросин хрещений батько, подарував нам на хрестини!

Лiто.

Уже й рiк минув – а Мирося все не ходить сама.

То Маруся посадить ii у хатi в сiно… Або винесе пiд густi коноплi, кине до рук кукурудзяного завиванця, чи сплете швидко возика з очерету, та й бiжить iз дому на леваду – там дiти коров’ячим пухирем у м’яча граються. І Маруся хоче – ще ж дитина!

А Миросi до того й геть байдуже – вона за цiлу зиму звикла сидiти у Ганi на руках. А та – була кожнiй моiй дитинi за гарну няньку.

Часто сидить Мирося в хатi сама, чекае старшоi сестри iз колгоспу.

А як Ганя прийде – то аж кричить i тягне руки.

Менi ж, звiсно, не до дитини, моя робота не меншала. Тiльки вскочила у двiр, i як у вир попала – рви, неси, тереби, наливай, вичищай, винось, пали, молоти, зашивай, пери, рубай, бiжи, падай – короткий сон, i знову день у шибку грюкае: вставай, проклята жiнко, до двору й до колгоспу!

Дитина мене не бачить. А я – дитини.

Вона й до Ганi лягае спати, тулиться iй пiд боком, як до рiдноi мами.

Тиха й добра моя Ганя була ще зовсiм молоденька. Притискала вона до себе Миросю, забавляла, а я хоч мала спокiй.

Як ще Мирося добре й не ходила, а вже спиналася на ноги – трималася за стiни, та й дрiбно-дрiбно бiгла, за Ганьою була як хвостик. Куди та йшла, то несла Миросю за собою. А як покине – дитина повзе слiдком, а тодi хапаеться руками за спiдницю й уголос плаче. Ганi стане шкода, то й пiдхопить iз землi малу на руки.