Маринчина лялька

Хитай та колиши дитину, як буде кричати, аби вiд крику не надiрвала пупа.

– А як вона дуже розплачеться?

– Якщо буде дуже плакати, йди, я тобi покажу, пiднiмеш дитину попiд спинку, притиснеш собi на груди – i принесеш менi на поле. З собою вiзьмеш iсти.

– А куди саме? – Маруся аж пiдстрибуе вiд радостi: а то! Тепер iй доручають малу дитину, вона буде бавити сама! Сама!

– Спитаеш там кого, як вулицею будеш йти. І гляди, щоб Миросю хлопцям не давала до рук брати, вона ще дуже маленька, переломлять спинку або ще кинуть.

– Я?! Не дам нiкому! – i Маруся вже стрибае кругом люльки. Мирося спить.

А тодi – день за днем i кiлька разiв по дню маленька нянька, вхопивши сестричку на оберемок, чвалае босими ногами по пилюцi аж до поля. А там – крiзь високi кукурудзи, що й не видно неба, а далi – колючою стернею або мокрими берегами, йде мене шукати, свою маму-колгоспницю, аби я погодувала ii малу сестричку i та втихла б хоч на якусь годину.

І от Маруся приходить, я сiдаю просто на дорогу, у запилюжену траву, розставляю широко ноги, вiдкриваю пазуху i беру дитину, прикладаю ii до себе i закриваю очi – маю час на вiдпочинок.

І не одна я так сиджу…

Онде Гапка iз Настею, i Явдоха – теж поприсiдали попiд дерева, та й годують своiх дiтей. Та тi вже старшi; у Явдохи дитя навiть сидить у неi в пеленi, тримаеться руками за обвислi груди – ссе.

– Ти вiдлучай його вiд себе, такого лобуряку! – кричить Явдосi ланкова. – Бо нiякоi роботи з тебе немае. Де це видано? Дитинi вже три роки, а вона – годуе.

– Одiйди, Наталко… – сердиться Явдоха. – У мене iден син зостався, як зможу, буду й до смертi годувати.

І Наталка вiдводить очi: у Явдохи було десятеро дiтей. У одну нiч не стало, коли снаряд упав на хату – там за столом сидiли дiти й чоловiк, Явдоха – бiля печi. Тiльки пiч i зосталася, та ще Явдоха iз найменшою дитиною на руках, бо було цицькове, ось цей Пилип.

Явдоха була чорна-чорна, а то в одну хвилину посивiла – навiть брови й вii. А молоко, бач, не пропало. Того й годуе вона на полi сина, нехай вiн уже й великий – бо iншого не буде…

Я по всьому вiдкриваю очi, вiдриваю Миросю вiд грудей, а та спить. Кладу ще сонну дитину в пелену, а сама беру до рук кухоль iз водою – п’ю, бо менi треба набратись сили. А як е час, то ще розгорну ганчiрочку iз салом…

Та довго не посиджу.