Маринчина лялька

Моiй Ганнi вже було чи не п’ятнадцять рокiв. І тепер вона палила ножа на свiчцi, щоб вiдрiзати дитя вiд пуповини.

Дитина менi муляла…

– Ганно, йди та й рiж! – пiдняла я голову вiд постелi – iз сiна пiд рядном.

Дуже худа й висока моя Ганя стояла бiля печi i поправляла однiею рукою свiтлi пасма, що вибилися iз коси, довгоi-предовгоi, аж до п’ят, i золотоi, немов пшениця. Синi-синi, як волошки, очi вона давно ховала пiд чорнi вii: була дуже вiйною налякана, а тому – покiрна й тиха.

– Йду, мамо… – у Ганни дрiбно затрусились руки.

– Або краще… Рiж краще мене!!! Ось тут, по горлу!.. – я раптом пригадала усе, що зi мною було до того, та ще й як здумала, що то мае бути! Та й вiдкинула iз шиi русявого пацьорка.

– Давай вже краще я, – Олександра забрала у Ганни iз рук ножа. – Бо налякаеш дiвчину, вона i замiж не захоче йти.

– А таки було б краще, якби воно не народилось. А бач, живе, – провела я по всьому очима свою дитину.

Олександра тiльки сплюнула i понесла мое немовлятко до купелi.

– А бач, ще й досi не побилась!

Ганя тiльки-тiльки зiбралась виносити воду iз купелi надвiр, i як на те – до хати суне пупорiзка!

– Що там, Маринко?… – уперше за всi роки сiльська повитуха, стара баба Довжанська, пiдмела у потрiбний час довгою рясною спiдницею i мою убогу хату.

– Уже, як бачте.

– То я трохи припiзнилась?… А таки зайшла, бо жiнки iз поля послали по мене Ульку, а вона каже: тiтка Маринка родить. От я й прибiгла, а от не встигла! Ану, хай йому всячина iз усiма тут вами разом! – привiталась.

– У нас е дiвчинка, – показала бабi на низький сволок Ганя.

– Ану, ану, де? – баба прочовгала й зiгнулась до колиски. – Славна яка! Тугенька! А носик який, га? Ількова! Що це в нас сьогоднi? Тридцять перше липня, се б – iюля… Ну, то нехай буде зватись Юлька! Хоч iм’я дам, – перехрестила немовля.

– Спасибi, бабо, – я сумно посмiхнулась. – Але краще було б, аби вона десь витряслася полями…

– Що це ти таке говориш?! Проклинаеш свою дитину?! – дорiкнула.

А я й заголосила:

– Як же я сама-а-а-а?! Як же я дам раду усiм цим дiтям? – i зiрвала iз шиi мiдний хрестик, стиснула у кулацi та й пожбурила десь, либонь, пiд пiч.