Маринчина лялька

– Бач, вийшла замiж за великого начальника! – розказував менi Петро, сидiв у хатi. – Бо хто б iй вiддав онука? Та нiхто! А так… Бач, у них права великi!

– Вона ж таки Петi мати, – я була на боцi Анфiси, хоч вона менi й чужа людина. – Як же вона свою рiдну дитину кине?

– А чого тодi не забрала, як тiкала iз села?! Вигодували, виляпали, а тепер – бери, готовий!

– Воно-то й так… – мусила я згодитися, бо не хотiла сваритися з кумом.

– Оце таке нам та кацапка наробила, – Петро сидiв-журився. – Тепер як подивлюся на твою Миросю, та й згадаю про нашого Петруся.

Так уже дуже звик до онука, як не кажи, а свое було.

– Одружиться колись ще й ваш Григорiй, народять iз новою жiнкою онукiв. Та й он – у вас ще е дочка, Мирося, вона теж колись замiж вийде.

– Вона так вийде замiж, як твоя Ганя! Та хоч мае вроду, а наша iз хати нi ногою, я вже й сварюся, кажу: йди мiж люди, хай хоч хтось побачить!

– Прийде час, когось зустрiне.

– Де, Маринко? У себе в хатi? Гарних хлопцiв розхапають спiвухи-щебетухи, а ця так i останеться сидiти нам на шиi.

Сiльськi дiвчата увечерi спiвають. Хоч i потомленi з роботи, а молодiсть – вона одна! Як тiльки сонце скотиться за обрiй – жодна не висидить у хатi.

Тiльки моя Ганя не мае коли спiвати. Хiба… було десь раз у поiздi, у гуртi, зi страху: вона вже iздила на заробiтки у Захiдну Украiну, привезла звiдти два мiшки пшеницi, врятувала усiх вiд повоенного голоду.

Тепер Ганя робить на городi, та й бiля хлiва вправляеться, наводить лад у хатi – аби тiльки встигала! Ганя й дрова рубае, носить воду… За роботою не мае часу вишити собi анi сорочки, нi рушника.

Не вмiе, та й для чого? Я не хотiла ii пускати замiж – одного хлопця вiдговорила, iншого вiд двору вiднадила, а той сам пiшов…

Бо ж у Ганi немае батька, кому така дiвка була потрiбна? Хiба якомусь волоцюзi чи п’яницi, бо путнiй геть не гляне. І менi без старшоi доньки було б у ту пору, як без рук: вона ж помагала бавити дiтей.

Було, як сяду й здумаю, до чого я дожилась: уся молодiсть моя пройшла у приймах i в колгоспi.

І тепер сама, без чоловiка… А починалося ж усе з великоi любовi! Із чужоi хати за Ільком тiкала, одно по одному родила йому дiтей, надiялась на краще. Але краще б я сидiла пiд спiдницею у мами. От i Ганi я раз по раз про те казала, що не треба iй той замiж, бо то одне тiльки нещастя…

– Та краще б я була замiсть нього лягла в могилу! – казала я при дiтях про iхнього батька, дуже гiрко.

– Не треба, мамо… – просила Ганя.