Норма

Чоловiк вiдправився у Швецiю разом iз Рейо Россом десятки рокiв тому i нiхто цю парочку не бачив у селищi Наакка з тих пiр. Вони не приiхали навiть на похорони власних батькiв.

– Ти маеш на увазi Рейо? У Рейо Росса е родичi? Може Ламберт приiхав з кимось iз Россiв?

– Росс? Не смiши! Було та загуло. Нiчого туди копати.

Тiтка скорiш за все була права. Мама подумала б так само. Вона хотiла тримати тих людей там, де iм належить, тобто у минулому. Але, якщо нiхто не пiдтримував зв’язок анi з Рейо, старим другом Ламберта, анi з Хеленою, то звiдки Ламберт дiзнався про нещасний випадок? Норма не пам’ятала, що саме було написано в некролозi, та чи було там щось про похорон.

Цим займалася Маргiт. Газетна новина про цей випадок не згадувала маминого iменi: «Жiнка померла, впавши пiд потяг на станцii „Сьорнеiнен“. Полiцiя не знайшла доказiв пограбування».

Норма клацнула, видавлюючи смужку з нових таблеток, та кинула картку в сумку. Запит номера вказав, що той був скритий або передплачений, та й адресу знайти неможливо.

Мама б знала, що робити. У неi завжди були вiдповiдi на всi проблеми, незалежно вiд того, знала вона чоловiка чи нi. Не дивлячись на те, що удавана веселiсть лiтнього радiо не пасувала до сьогоднiшнього дня, Норма попросила водiя таксi зробити звук голоснiше. Їй було вже за тридцять i вона звикла, що мама вирiшувала все ще до того, як проблеми занадто закручувалися.

Мати не залишила б ii турбуватися про сумнiвних виконавчих директорiв, якi переймаються власним волоссям, слiдуючи законам електричного струму.

Марiон глянула на Альвара, який непомiтно в знак заперечення похитав головою. Дiвчини не було на панахидi. Ламберта також. У думках Марiон злилася, бо вона хотiла поговорити з Нормою першою.

– Ще кави?

Жiнцi, яка задала це питання, було десь близько п’ятдесяти рокiв i вона складала враження людини, яка весь час була десь в iншому мiсцi. Стримана посмiшка з’явилася на ii обличчi i залишилася на ньому навiть тодi, коли вона помилково пiшла в чоловiчий туалет та наткнулася на дверi.

– Гарна церемонiя. Саме таку Анiта хотiла б.

Знайомий тон Альвара розвiяв необхiднiсть себе представляти. Вiн поводився так, наче вони були старими друзями покiйноi та довiрився тому, що жiнка не посмiла б розпитувати бiльше, потайком звинувачуючи свою хитку пам’ять.

– Ми не знали, як вчинити, – мовила панi. – В офiсi ритуальних послуг сказали, що в подiбних випадках зазвичай роблять кремацiю.