40 днів Муса-Дага

– Єдине, що мiг зробити я, бiдний маленький священик, – це мовчати, всупереч мукам совiстi мовчати, щоб не затьмарити останнi яснi днi моiх бiдних парафiян. Днi цi канули безповоротно. Тепер треба, не пiддаючись самоодуренню, глянути правдi в обличчя. Тiльки не виступайте з божевiльними пропозицiями звернутися до влади з клопотанням або з чимось таким подiбним. Марна трата часу!

– Людського спiвчуття не чекайте! – продовжував Тер-Айказун. – Розiп’ятий Христос наш велить продовжувати його хресний шлях. Нам залишаеться одне: померти…

Тер-Айказун зробив ледь помiтну паузу i закiнчив зовсiм iншим тоном:

– Усе питання лиш у тому, як померти.

– Як померти? – повторив пастор Арам Товмасян, застрибнувши на сходинку ганку поруч iз Тер-Айказуном. – Я знаю, як я помру. Не як беззахисний баран, не на шосе дорогою в Дейр-ель-Зор, не в клоацi депортацiйного табору, не вiд голоду i не вiд смердючоi епiдемii, нi. Я помру на порозi свого будинку зi зброею в руках, у цьому допоможе менi Христос, чие слово я проповiдую людям.

І зi мною помре моя дружина i з нею ненароджене дитя.

Здавалося, ще трохи й у нього розiрветься серце: Арам притиснув руку до грудей, немов бажаючи його втихомирити. Заспокоiвшись, вiн згадав про долю депортованих: описав те, що довелося пережити разом iз зейтунцями, хоч i недовго i не в такiй страшнiй формi.

– Що це таке, нiхто не знае, не в змозi уявити, поки не вiдчуе сам. Дiзнаешся це тiльки в останню мить, коли жандарм наказуе рушити в дорогу, коли церква та будинки, на якi ти озираешся, стають усе меншими i меншими, поки зовсiм не зникають iз очей…

Арам описав нескiнченний шлях вiд етапу до етапу, нiчого не забувши: i те, як помалу ноги вкриваються струпами i набрякае тiло, i те, як люди починають падати та залишаються лежати на дорозi, а ешелон тягнеться далi, як настае загальне здичавiння i люди щодня мруть пiд ударами батога.

Кожна фраза промовця, як батогом, юшила натовп. Але дивна рiч! З ворохоблених душ цiеi тисячноi маси не чулося жодного зойку, жодного вибуху лютi.

Юрба, як i ранiше, розглядала купку людей на високому ганку, як трагiчних блазнiв, котрi зображують щось таке, що не мае до них, глядачiв, жодного стосунку. Цi виноградарi, плодiвники, рiзьбярi, ремiсники, пасiчники, шовкiвники, ткачi, котрi так довго чекали грiзноi зустрiчi з майбутнiм, зараз, коли воно обернулося сьогоднiшнiм днем, не були спроможнi осягнути його розумом. Змарнiлi обличчя свiдчили про межу напруги.