40 днів Муса-Дага

Зрештою жалiсть до бiдноi Іскуi взяла гору над страхом перед начальством, i вiн тут же, не сходячи з коня, виписав пропуск для Арама й обох його супутниць.

– Я не маю права вiдпускати вас. Якщо попадетеся, мене притягнуть до вiдповiдальностi. Наказую щодня являтися сюди, до табору.

Батьки-мiсiонери прийняли трьох своiх вихованцiв i учнiв iз нiжнiстю та сумом. Вони присвятили все свое життя християнському народу Вiрменii. І раптом вдарив грiм, який, можливо, був тiльки провiсником масового винищення.

До Іскуi негайно викликали лiкаря.

Дуже молодого i, на жаль, недосвiдченого. Вiн розгублено вертiв руку дiвчини, вiд цього нестерпно хворобливого обстеження й усього пережитого Іскуя на кiлька хвилин знепритомнiла.

– Перелому немае, – заявив медик. – Однак рука якось дивно вивернута та викривлена. Вся бiда в тому, що, ймовiрно, пошкоджене плече.

Лiкар наклав велику тугу пов’язку та прописав болезаспокiйливi лiки. Бажано, сказав вiн, аби плече хоча б тижнiв зо три перебувало в станi повноi нерухомостi.

Тiеi ночi Іскуя не склепила повiк. А Овсанна в тiй же кiмнатi, яку вiдвели iм обом, впала в сон, схожий на непритомнiсть. Тим часом Арам Товмасян сидiв за столом iз мiсiонерами й обмiрковував з ними, як бути далi.

Усi виступи звелися до одного, i ректор, преподобний Е. С. Вудлi, пiдсумував:

– Хай дiеться воля Божа, але ти не можеш iти далi з етапом. Овсанна й Іскуя загинуть ранiше, нiж ви дiйдете до Алеппо. Крiм того, ти ж не постiйний житель Зейтуна, туди спрямували тебе ми.

Пастор Арам переживав найважчий у його життi поединок, двобiй iз совiстю.

– Як же я можу покинути свою громаду зараз, у хвилину найважчого для неi випробування?

Йому вiдповiли запитанням: скiльки протестантiв у ешелонi? Арам зiзнався, що бiльшiсть тих, кого депортують, за малим винятком, належать або до старовiрменськоi, або до унiатськоi церкви. Але це не тiшить.

– За цих умов я не маю права дiяти формально. Я – iхнiй единий духiвник.

Е. С. Вудлi намагався заспокоiти пiдопiчного:

– Ми пошлемо з ними iншого.

А ти йди на батькiвщину. Там ти будеш чекати, поки ми не призначимо тебе в iншу парафiю.

– А що буде з дiтьми? – зi стогоном вирвалось у Арама.

– Вiд того, що ти пiдеш з ними на смерть, дiтям не допоможеш. Зейтунський сиротинець був заснований нами. Ти виконав свiй обов’язок, доставивши сирiт у Мараш. Інше – наша турбота. Тобi нема чого бiльше цим перейматися.

Але голос мучительки-совiстi не вгавав.