Свята Марійка

І Маланка сидить, i вишивае, i рiже папiр на квiти до гiльця, мотае житнi колосочки до середини букета, щоб було гарно, i спiвае молитов або пiсень весiльних.

– Ось, маете! – вiддае нареченiй.

– Яка ж краса! Очей не можна вiдiрвати.

– Щоб щасливi були у парi…

– Ой, дякуемо!

– Зажди! – переб’е Маланка. – Я туди i любистку гiлочку поклала, i молодого дубового листя, i пучечок калини, жита для довгих лiт!

Ось така була Маланка! Інша б уже, аби жила у мiстi, мала б такi статки, що й не думала б i не гадала б нi про яку iншу роботу, як тiльки сиди й вишивай на здоров’я, або ще б мала грошi добрi, та й купила б собi усе, що хотiла, хоч би i те червоне плаття iз золотим намистом.

Рукодiлля Маланцi в радiсть. Якась дiвка i десять рокiв сидить, плутае голкою, рве нитки, ще й мама iй допомагае, та все не встигне вишити хоч однiсiнького рушника собi на весiлля! А Маланка, хоч i робить усе на городi й у хатi, та уже пiвсела обшила, аж дивно якось!

– От уже горить у вашоi дiвчини в руках робота, – переказують Маланчинiй мамi люди.

– Та я й сама не знаю, у кого воно таке…

А Маланка не тiльки рiже й шие, вона уже й школу закiнчила та й вхопила до рук сапу – i гайда сапати буряки, пiшла у ланку.

– Що нi, то нi! – якогось дня приiхав iз мiста Маланчин старший брат i подивувався, що сестра так швидко виросла; видер iз рук сапу.

– Поiдеш учитися! – каже.

– Та нiзащо!!! – звереснула Маланка. – Я нi ногою iз села!

– Тобi ось-ось – та й двадцять рокiв, що собi думаеш?! – кричить на неi брат.

– І не кажи, не поiду!

– Мамо, батьку? – розвiв руками брат. – Я п’ять рокiв вчився, вдома не був, сестра виросла, чому ви не заставили ii учитися?

– А що я скажу? – знизуе плечима мати. – І я не вчилась, он i писати не вмiю, та живу, як усi люди.

– Так не буде! – брат рубонув рукою перед себе. – Ось буде оголошення в газетi, поiдемо, Маланко, удвох, я тебе в технiкум влаштую.

Та й поiхав…

А саме весна, у берегах заспiвали солов’i, полопались на вербах бруньки, порозцвiтав ряст, барвiнок. Потеплiло раптово i якось так, що не можна було втриматись у хатi. А особливо ввечерi. Тiльки смеркне, забовкае на ставку бугай, зiрки сипонуть на небi, от Маланка й накидае на плечi хустку.

– Ти куди це на нiч? – питае мати.

– Пiду трохи до дiвчат.

– Ото вже, дня немае? – бурчить батько.