Свята Марійка

 – Перекажiть чоловiковi, щоб приiжджав за мною через тиждень, бо ранiше не випишуть!

Та повернулася Маланка сама, iз дипломом, на руках – згорточок iз немовлятком. Тiльки увiйшла до хати, а тут i батько з матiр’ю, ведуть дiтей – аж трое!

– Господи! І коли ж я усе встигатиму? – журиться Маланка. – А де ж Павло? Чому не виiхав за мною?

– Павло… Вiн скоро повернеться, то й спитаеш.

Маланка iз дороги втомлена, ще хвора вiд пологiв, та де дiнешся? Четверо дiтей, у хлiвi кричать свинi, та й чоловiка треба стрiчати.

Павло повернувся пiзно ввечерi, темний i чорний.

– Вже приiхала? – кричить iз порога. – Давай щось на стiл, я дуже хочу iсти.

А Маланка така замучена, вже й сама б щось з’iла, прилягла б, та не мае часу й на те, щоб сiсти. Чоловiк суне до столу, за ним слiдом шлейф iз запахiв мазуту й диму. Не обiйняв, не поцiлував вiн Маланки, не подивився навiть у той бiк, де спала малесенька дитина.

– Добре, що ти вже вдома, – тiльки й сказав приемного, а тодi: – Налий-но менi чарку горiлки, щось я виморився дуже.

Маланка мовчки налляла…

– От тепер ти вiд мене нiкуди й не дiнешся, – сказав Павло, як одягала вона до сну сорочку, вишиту i вимережану колись, ще в дiвоцтвi. – Диплом у тебе в руках, дiти в лiжках, то… знаеш що, Маланко, я ляжу окремо вiд тебе, не можу бiльше iз тобою спати, розлюбив як жiнку, постели-но менi на диванi.

А Маланка й не пручалась, iй i самiй було не до любовi. Мовчки постелила, сама лягла на лiжку, та й заснула, як убита.

Пройшло п’ять рокiв, Маланка вже знана в селi вчителька, а ще – шие й вишивае.

– Ото бiдолашна, той тракторист ii п’е, гуляе, волочиться за кожною спiдницею…

– Ну то й що поробиш? Купа дiтей, куди з ними пiде?

– Наробив, щоб до себе прив’язати, бо хiба Маланка Павловi пара?

А Павло й не криеться, на увесь голос хвалиться перед чоловiками:

– Менi моя жiнка потрiбна для господи, аби у дворi був порядок та свинi нагодованi, та iсти зварено, вона ж iще менi й грошi заробляе! А для любощiв я знайду коханку.

– А як кине тебе?

– Мене?! Та я iй тодi! Я вiдразу ж сказав, що коли що почую дурне, голову вiдiрву!

Маланцi люди переказують, вона всмiхнеться сумно, нiчого не вiдповiсть, нагне низенько голову та й iде геть. То й не займали.

Маланка вже геть змирилась iз таким життям, терпiла чоловiка, а вiн потроху-потроху, та й почав пiднiмати на неi руку.