Батяр з Клепарова

І вже на ходу, як завжди дiловито, своiм металiчним голосом, який наводив панiчний жах на всiх без винятку спiвробiтникiв «Брiстоля», розпитував далi в Северина:

– Чи багато ще знаете вiдомих пiсеньок?

– Та так. Достатньо! – Северин, усе ще гаразд не отямившись, перелякано дрiботiв за паном Зарембським.

– Добре! Ще якi можете назвати?

– Ну, та рiзнi. Треба сiсти, пригадати. Ну, наприклад, ще «Моя кохана кракiв’янко». Потiм «Не забувай нiколи ту весну», «Чи ти чуеш голос мого серця». Ну, i батярських цiлу купу знаю.

– Того не треба! – Директор вiдмахнувся рукою. – То вже нас не цiкавить!

І вони зникають у довгих коридорах ресторацii «Брiстоль».

Северин переминався з ноги на ногу на м’якому ворсi великого i дорогого перського килима, яким було вистелено чи не пiвкабiнету пана Зарембського. Тут вiн почувався дуже нiяково, до того ж похмiлля ще давалося взнаки.

Щойно вони зайшли до кабiнету, як одразу задзеленчав телефон. Директор зняв слухавку, коротко, по-дiловому вiдповiдав i щось занотовував у записнику на столi.

Темнi шкiрянi фотелi по обидва боки директорського столу; дорогий колекцiйний посуд у старовинних рiзьблених та iнкрустованих перламутром креденсах; пальми та фiкуси у масивних вазонах на пiдлозi; вся стеля та панелi стiн вкритi витонченою лiпниною з позолотою, крiм того, стiни вкривали дорогi шовковi шпалери; бронзовi бра, пiдсвiчники у всьому просторi та торшери по кутках кабiнету.

– То ви погоджуетеся заспiвати кiлька пiсень з моiм оркестром? – Северин аж здригнувся вiд несподiвано рiзкого запитання пана Зарембського, який раптом опинився за його спиною. Владний голос вивiв Северина з мелянхолiйноi задуми. – Всього один вечiр! Кiлька пiсень, якi ви назвете. За гонорар можете не хвилюватися. Гонораром залишитеся задоволенi. Отже, ще раз запитую – ви погоджуетеся заспiвати з моiм оркестром?

– Не знаю. Я ще нiколи в життi.

– Отже, погоджуетеся, так? – директор нетерпляче урвав Северина, схиляючи його до потрiбноi вiдповiдi.

– Та… нiби… так, – Северин наважився нарештi щось вiдповiсти, бо раптом вiдчув у своему тiлi нездоланну хвилю солодкоi спокуси. «А, до дiдька! Та треба спробувати, раз е така нагода». Але даючи цю згоду, вiн тим нiби сам себе приголомшив, аж йому запаморочилося в головi.