Брама Расьомон (збірник)

А ясен мiсяць в небi,

Зiйшли з нього всi хмари.

Як прожив вiн, згоряючи вiд нетерплячки та ухитряючись, цi довгi днi й мiсяцi, майже цiлих два роки пiсля того, як покинув замок Ако! Вже тiльки те, що доводилося терпляче очiкувати, поки приспiе випадок, i при цьому стримувати запал своiх завзятих товаришiв, було зовсiм нелегко. До того ж за ним невiдступно стежив Сайсаку, пiдiсланий домом його ворога. Доводилося обдурювати Сайсаку, маскуючись розгулом, i разом з тим розвiювати пiдозри друзiв, яких цей розгул уводив в оману.

Вiн згадував про iхнi колишнi наради в Ямасинi та в Маруямi, i в його душу знову поверталося важке вiдчуття. Але все прийшло до того, до чого йшло.

Коли щось i залишалося незавершеним, то це тiльки вирок – вирок усiм сорока семи. Та цей вирок, без сумнiву, не такий уже й далекий. Так. Усе прийшло до того, до чого йшло. І справа не тiльки в тому, що здiйснено акт помсти. Все сталося в тiй формi, яка майже повнiстю вiдповiдала його моральним вимогам.

Вiн вiдчував не лише вдоволення вiд виконання обов’язку, але й вдоволення вiд утiлення в життя високоморальних начал. Чи думав вiн про мету помсти, чи думав про ii засоби, його вiдчуття вдоволення не затьмарював нiякий докiр сумлiння. Чи могло для нього iснувати вдоволення, вище за це?

Вiд цих думок зморшки мiж зсунутими бровами Кураноске розгладились, i вiн звернувся через хiбатi до Йосиди Тюдзаемона, який теж, очевидно, втомився читати й тепер креслив щось пальцем у себе на колiнах, на якi опустив книгу.

– Сьогоднi начебто дуже тепло.

– Еге ж… Коли отак сидиш, то, напевно, через те, що дуже тепло, страшенно хочеться спати.

Кураноске всмiхнувся. В його пам’ятi раптом зринули рядки вiрша, якого в день Нового року склав Томiморi Скеемон пiсля трьох чарок новорiчного вина:

Весна сьогоднi,

І навiть самураю

Здрiмнуть не сором.

І цi рядки дихали таким же вдоволенням, яке вiн зараз вiдчував.

– Це i е розслаблення духу, яке означае, що задумане виконано.

– Мабуть, так.

Тюдзаемон пiдняв люльку, що лежала тут же, й потихеньку затягся. Блакитнуватий димок ледь-ледь затуманив пiсляполуденне весняне повiтря i зник у свiтлiй тишi.

– Адже ми нiяк не гадали, що зможемо ще проводити такi мирнi днi.

– Авжеж, менi й увi снi не снилося, що я зустрiну ще один Новий рiк.

– У мене весь час таке вiдчуття, нiби ми – справжнi щасливцi.

Обидва iз вдоволеною усмiшкою перезирнулись.