Брама Расьомон (збірник)

І не випадково професоровi здалося, що обличчя цiеi дами вiн десь бачив. Життерадiсний юнак iз густими бровами i ця дама були дивовижно схожi одне на одного, наче двi динi.

– А, Нiсiяма-кун… он як! – Кивнувши, професор вказав на стiлець за маленьким столиком: – Прошу.

Попросивши вибачення за несподiваний вiзит i чемно подякувавши, дама сiла на вказаний iй стiлець. При цьому вона вийняла з рукава щось бiле, видно, носову хусточку. Професор зараз же запропонував iй корейське вiяло, що лежало на столi, та сiв навпроти.

– У вас чудова квартира.

Дама з перебiльшеною увагою обвела поглядом кiмнату.

– О нi, хiба що простора.

Професор, звиклий до таких похвал, пiдсунув гостi холодний чай, щойно принесений покоiвкою, i зараз же перевiв розмову на сина гостi.

– Як Нiсiяма-кун? Особливих змiн у його станi немае?

– Н-нема…

Скромно склавши руки на колiнах, дама змовкла на хвилину, а потiм тихо промовила – промовила все тим же спокiйним, рiвним тоном:

– Та я, власне, i прийшла через сина, з ним трапилося нещастя.

Професор, вважаючи, що гостя не п’е чай через сором’язливiсть, вирiшив, що лiпше самому подати приклад, нiж настирливо, нудно пригощати, i вже збирався пiднести до рота чашку чорного чаю.[56 - В Японii, зазвичай, п’ють зелений чай. Чорний чай, особливо в часи Акутагави, пили тiльки в европеiзованих домах.] Та не встигла чашка торкнутися м’яких вусiв, як слова дами вразили професора. Випити чай чи не випити?… Ця думка на мить занепокоiла його зовсiм незалежно вiд думки про смерть юнака.

– О, он воно що!..

– …i коли вiн лежав у лiкарнi, то часто говорив про вас. Тому, хоча я знаю, що ви дуже зайнятi, я все-таки взяла на себе смiливiсть повiдомити вам про смерть сина й разом з тим висловити свою вдячнiсть…

– Нi, що ви…

Професор поставив чашку, взяв сине вощене вiяло i з жалем промовив:

– Он воно що! Яке нещастя! І саме в тому вiцi, коли все попереду… А я, не отримуючи з лiкарнi вiстей, гадав, що йому лiпше… Коли ж вiн помер?

– Учора був якраз сьомий день.

– У лiкарнi?

– Так.

– Воiстину несподiвано!

– У всякому разi, все було зроблено, все можливе, значить – залишаеться тiльки примиритися з долею. І все-таки я, коли це сталося, бувало, що й ремствувала. Негарно.