Моральні листи до Луцилія. Том I

Втiм, може, ти хочеш навчитися, як тобi гуляти; тодi допусти до себе тих, кого голод навчив небаченим досi хитрощам. Один зробить розмiреною твою ходу, iнший буде слiдкувати пiд час iжi за твоiми щоками, i нахабнiсть кожного зайде настiльки далеко, наскiльки дозволять твоi терплячiсть i довiрливiсть. Так що ж? Хiба з крику, iз найсильнiшого напруження голосу починаеться розмова? Нi, для нас природно розпалюватися поступово, так що навiть пiд час сварки спочатку говорять, а потiм лиш починають волати, i нiхто вiдразу ж не кличе у свiдки квiрiтiв.

(8) Тому, як би не захопив тебе порив душi, виголошуй промову то з бiльшою, то з меншою пристрастю, як голос i груди самi тобi пiдкажуть. Коли ти хочеш приглушити i стишити голос, нехай вiн затихае поступово, а не падае рiзко; нехай вiн буде таким же стриманим, як той, хто ним управляе, i не бушуе, як у грубих неукiв. Бо ми робимо все це не для того, щоб вдосконалювався голос, а для того, щоб вдосконалювались слухачi.

(9) Я зняв з твоiх плечей чималий труд, а тепер в додаток до цього мого благодiяння нагороджу тебе грецьким подарунком. Ось прекрасна настанова: «Життя нерозумного безрадiсне i наповнене страхом, тому що вiн все вiдкладае на майбутне». – Ти запитаеш, хто це сказав. Та той же, хто i попереднi слова. А яке, по-твоему, життя називають нерозумним? Як у Ісiона i Баби? Як би не так! Наше власне – життя тих, кого слiпа жадiбнiсть кидае навздогiн за речами шкiдливими i напевне нездатними ii наситити, тих, якi давно б задовольнилися, якби хоч щось могло нас задовольнити, тих, хто не думае, як вiдрадно нiчого не вимагати, як прекрасно не вiдчувати нi в чому нестатку i не залежати вiд фортуни.

(10) Не забувай же, Луцилiю, за скiлькома речами ти женешся, а побачивши, скiльки людей тебе випередило, подумай про те, скiльки iх вiдстало. Якщо хочеш бути вдячним богам i власному життю, думай про те, що ти обiгнав дуже багатьох.

(11) Встанови ж для себе межу, за яку ти не хотiв би перейти, навiть якщо б мiг: нехай залишаться за нею блага, що приховують загрозу, привабливi для тих, хто надiеться, i такi, що приносять розчарування тим, хто досяг. Була б в них хоч якась мiцнiсть, вони б приносили iнколи задоволення; а так вони тiльки розпалюють спрагу у тих, хто черпае. Приваблива зовнiшнiсть раптом змiнюеться.