Місячна долина

Я це одразу помiтив, – тож i всипав би йому бобу, не змигнувши. Фiзичний стан людини – то найголовнiше.

– Але ж вiн такий здоровань, – заперечила Сексон. – Його кулаки вдвое бiльшi за вашi.

– Кулаки – це дурниця. Важливо те, що криеться за ними. Вiн би на мене накинувся, мов звiр. Якби я його не змiг подужати одразу, я б ухилявся, оборонявся, вичiкував. Це знесилило б його дощенту: серце сплохувало б, дихання – все, а тодi я б його пальцем поклав. І вiн i сам це добре знае.

– Досi менi не доводилося зустрiчатися з боксерами, – сказала Сексон, помовчавши.

 – Ви перший.

– Та я вже давно не боксер, – хапливо заперечив Бiл. – Ще однiеi речi навчив мене бокс – що треба його кинути. Даремна праця. Сучать тебе, крутять, доки твое тiло, м’язи, все, все стане мiцне й пружне, а шкiра – гладенька, як шовк; здаеться, проживеш сто рокiв з таким здоров’ям; аж раптом – вилiзеш колись з-пiд каната на ринг, зробиш iз двадцять клятих раундiв з якимось дужим парубчаком, i за тi двадцять раундiв пошарпаеш унiвець увесь свiй шовк; гульк – i вкоротиш собi вiку на цiлий рiк! А часом то й на п’ять рокiв, а то й на пiввiку; трапляеться, що й з мiсця не пiдведешся.

Я стежив за боксерами. Бувае – хлопець дужий, як бик, а не минуло й року – вмирае вiд сухот або запалення нирок, чи з якоi iншоi хвороби. То що ж тут путнього? Адже ж нi за якi грошi не купиш того, що загубив. Ось чому я покинув бокс i знову за хурщика. Я набув собi цього шовку й хочу його якнайдовше зберегти, – ото й усе.

– Ви, мабуть, дуже пишаетеся, що ви найдужчий з чоловiкiв, – сказала Сексон тихо, сама пишаючись його силою та спритнiстю.

– Звичайно, це приемно, – вiдказав вiн щиро. – Я радий, що спробував боксу, i радий так само, що кинув його… Так, вiн багато дечого навчив мене; вiн навчив бути обережним i стримувати себе. О, якби ви знали, яка в мене була колись вдача, – мов сiрник, одразу ж спалахую вогнем! Часом я сам себе боявся, – такий був задерiй, що й хтозна… Але бокс навчив мене тримати себе в шорах i не робити такого, щоб потiм каятися.

– Та ну вас – адже ви найспокiйнiша, найдобродушнiша людина у свiтi! – заперечила вона.

– Нi-нi, ви помиляетесь. Постривайте, побачите ще: часом я можу так вибухнути, що й сам не тямлю, що роблю. О, я скаженiю одразу, тiльки-но попускаю повiддя!

Вiд цього натяку на те, що iхне знайомство триватиме й далi, у Сексон щось радiсно затрiпотiло в грудях.