Місячна долина

Читаючи, вона проказала рядки:

Немов еоловоi арфи нiжнi струни,

Спiвае муза у твоiх пiснях;

Рiвнин калiфорнiйських пишнi вруна

Луною рознесуть iх по свiтах.

Утисячне спитала вона себе, що то за «еолова арфа»; а проте – скiльки краси й пiднесення давали iй спогади про напiвзабуту надзвичайну ii матiр! Сексон замислилася на хвилину i розгорнула другий рукопис, на якому стояло: «Присвята К. Б.». Карлтоновi Брауну, ii батьковi, присвятила цього любовного вiрша ii мати. Сексон схилилася над рядками поезii:

Втекла вiд юрби я, вiд смiху й розмови,

До гаю, до статуй: там листя спiвало…

Заквiтчаний Вакх i Цариця любовi,

Пандора й Психея в задумi мовчали.

Це теж було понад ii розумiння. Але вона вдихала в себе красу тих рядкiв. Вакх, i Пандора, i Психея – вабливi талiсмани, чарiвнi ймення, що ними немов заклинала мати. Та, на жаль, – розгадати цю таемницю могла тiльки вона. Дивнi, беззмiстовнi слова, хоч вони сповненi глибокого змiсту! Їi подиву гiдна мати знала, що вони означають.

Сексон з протягом вимовила вголос цi три слова, лiтеру по лiтерi, бо не наважилася прочитати iх швидко, – не знала-бо, як iх вимовляти; i в ii свiдомостi сяйнуло iхне величне значення, глибоке й неосяжне. Думка Сексон завмерла й зупинилася на слiпучих гранях недосяжного для неi свiту, – гранях, що сяяли, мов зорi, – де ii мати почувалася так вiльно. Задумано, знову й знову, перечитувала вона цi чотири рядки. То був блискучий промiнь в ii свiтi, сповненому привидами горя й турботи, що серед них снувалося ii життя.

Тут, у цих таемничих, спiвучих рядках, крився ключ. Якби тiльки схопити його – все враз стало б зрозумiле. Цього вона була цiлком певна. Вона б зрозумiла тодi, чому в Сари такий гострий язик, чому брат ii такий нещасний, чому Чарлi Лонг такий жорстокий, чому вiн побив бухгалтера, чому днями, мiсяцями, роками мусить вона працювати над прасувальною дошкою.

Вона пропустила строфу, якоi зовсiм не змогла зрозумiти. Очi ii безнадiйно перебiгли на iншi рядки:

Ще в сутiнях оранжереi ясно,

Ще б’еться промiнь золотий в вiкно…

На захiд сонце йде, i скоро свiтло згасне,

Бурштинне свiтло – мов старе вино.

Блищить воно на мармуровiм чолi

Наяди, що схилила нiжний стан…

За мить позолотить iй плечi голi

І з рук ii тонких пiрне в фонтан.

– Гарно, гарно як, – зiтхнула Сексон. А тодi, приголомшена тим, що вiрш такий довгий, згорнула рукопис i вклала його у портфель.