Каторжна

То розважити жiнку хотiв Петро, а тепер чуе, як у самого на серцi все важче та важче стае. А як сказала вона, що терпiти треба, то й не вдержався:

– Та доки ж його терпiти? – аж скрикнув. – Уже ж i так, здаеться, дня не минае, щоб не терпiли!

– Та вже ж, мабуть, так бог дав! – знову каже Горпина.

Петро насупився.

– Та хiба ж ми вже такi грiшнi, хiба ж немае вже й грiшнiших од нас, що таке лихо ми терпимо?

Нiчого не сказала Горпина, замовк i Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в головi:

«Хiба ж то правда? За вiщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав, а як сам, то хiба не бере вiдтiля ж? Торiк же вкрав четверть ячменю… Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай i дитина нехай умирае!»

Та й обняла Петра злiсть; така злiсть у його в серцi заворушилася вiдразу на старосту, що й не сказати.

«Вiн у достатках, – Петро думае, – та ще й краде, а я голодний, то що менi робити?»

И хтойзна-що зробив би вiн старостi, так запалилося. Схопився похмурий з мiсця, пiшов з хати. По двору блукае, а думка не кида:

«Не вмирати ж iз голоду! Мое ж добро, не чие там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як менi iсти нiчого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас вiзьму!»

І скiльки вiн не думав, то все одно в головi стоiть: «вiзьму!»

«Не чуже ж я вiзьму, а свое.

І так вiн потроху до тiеi думки звик, що зовсiм не лякавсь ii. Спершу йому здавалось аж страшно, як вiн про це думав, а тепер i дарма, – звик.

«Пiду, дiрку в гамазеi продовбаю та й наточу!» – думае Петро.

Тiльки як про це Горпинi сказати? Вiн знав добре, що вона зроду того не схоче, знав, що хоч як ii вмовляй, а на це не пiдмовиш. А що ж його бiльше робити? Вiн бачив округи себе лихо, а не мiг тому лиховi запобiгти. Бачив, що й люди не хотiли йому помочi дати. Он староста краде, а йому так не дав! Усюди неправда!.. І тепер йому не здавалося грiхом украсти.

А Горпина стала помiчати, що з Петром робиться недобре щось. Все похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нiчого не каже, або: «Та так… Щось голова болить». Інодi ж гляне понуро так на неi та й одмовить: «А з чого ж його веселому бути?»

Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобiгти лиховi не знала чим, тiльки журилася ще дужче.