Каторжна

Одмовляе до батька князенко:

«Ой пожалуй мене, князю-батьку!

Я не вiрю брехнi цiй i трохи,

Моя жiнка не зрадила, батьку, –

Це страшне лиходiйство вчинилось.

Я пiду свою жiнку шукати,

Чи живую, чи мертву – знайду я.

Лиходiя ж тепер вже я знаю –

Дожида вiн хай лютоi кари!»

По тiм словi з палацу вiн вийшов.

VIII

Бiдолашная ж Леся слiпая

Серед ночi блукае – шукае

Собi стежки до рiдноi хати,

Та слiпому дороги немае:

Не потрапить безщасна нiкуди;

Як пiшла, так i впала у яму,

А iз ями iй вилiзти нiяк.

І сидить вона й плаче там гiрко,

А з очей в неi сиплеться жемчуг,

Дорогii блискучii перли…

Усю нiч там сидiла безщасна;

Як устало ж веселее сонце,

То тодi проз[13 - Проз – повз.] ту яму старенький

Дiд iшов якийсь в дранiй свитинi

І почув, що хтось гiрко ридае,

Зазирнув – аж там дiвчина плаче,

Без очей вона плаче, й не сльози,

Тiльки жемчуг на землю спадае,

Дорогii блискучii перли,

А сорочка скривавлена бiла.

Пожалiв ii дiд той убогий

І узяв за дочку вiн додому.

Ось живе тодi Леся у нього

І прохае вона його щиро:

«Що я буду вам, дiду, казати?

Заберiть ви оце все намисто,

Що наплакала я тут, безока,

Понесiть до князького палацу

І гукайте: «Купiть лиш намисто!»

А як будуть питати: «Що хочеш?» –

То скажiть, хай дадуть одне око».

І послухавсь дiдусь тодi Лесi,

Забира жемчугове намисто

Та й iде до палацу князького

І гукае: «Купiть лиш намисто!»

А дочка тоi баби й почула.

«Ой купiть, – каже, – мамо, намисто!»

Баба челядь тодi посилае,

І питаеться челядь[14 - Челядь – слуги, прислужники.] в старого:

«За намисто що хочете, дiду?»

Дiд i каже: «За це – одне око».

Насмiялася челядь iз нього

І пiшла, старiй бабi сказала:

«Божевiльний той дiд та i годi:

За намисто вiн править аж око!»

І згадала тодi стара баба,

Що у неi есть Лесинi очi,

Вiддала вона дiдовi око,

А собi узяла те намисто.

І приносить дiдусь тее око,

Вiддае його дiвчинi Лесi.

Притулила вона його мiцно –

Приросло iзнов око до мiсця.

Ось тодi з одним оком вже Леся

Рушника вишивать починае.

Дiда знову в палац посилае

Продавать жемчугове намисто.

Дiд пiшов, знову править вiн око,

Не хотiла давать стара баба,

Та дочка намоглася на неi:

«Ви мене не жалiете й трохи,

І намиста вам шкода купити!»

Вiддала друге око та баба.