Каторжна

То дурниця! Я не вiрю!

Бог робити так не може:

Вiн е бог, i мае силу, –

Хай подiлить нас як гоже!

А як сили вiн не мае

Порiвняти лати й шати, –

Нащо зводити на сварку?

Нащо кепсько подiляти?

ІХ

«Якоi вiри ти?» – хтось цигана спитав.

«Якоi ж треба вам?» – той одповiв.

Кого тобi сей циган нагадав?

То наших землячкiв…

Х

Є приказка: кому бiда докучить,

То той уже ся розуму научить.

Зазнали ми не то бiди, а й муки,

А все тii не вiдаем науки:

Хоч, кажуть, нас великi мiлiони,

А все б’емо своiй бiдi поклони.

ХІ

Не еднайсь з розумами низькими,

Бо i сам понизишся ти з iми.

Та i рiвний тобi головою

Не знесе тебе вгору з собою.

Тiльки вищий, на розум багатий,

Зможе дух твiй угору пiдняти.

ХІІ

Святi чуття в душi ховай,

В iх зазирать людям не дай.

Бо осмiють, зневажать iх,

Затопчуть в грязь неправд гидких.

І тiльки iх тому розкрий,

Чия душа – сестра твоiй.

ХІІІ

Поки людина жива, – не втрачае надii нехай,

Хай не гадае вона, що усе вже загинуло вкрай:

Доля мiнлива у нас, усе гратися любить вона, –

Нинi тяжкая бiда, але радiсть на завтра ясна,

Гору сьогоднi страшне, але щастя на завтра i рай.

ХІV

Казали нам старi, що «не купи ти хати,

Сусiда ти купи, то й будеш щастя мати».

Купили ми його, i так дали багато:

І грiшми ми дали, i кров’ю з нас узято,

Голубили в душi на щастя ми надiю.

Сусiд же взяв та й сiв до нас, дурних, на шию.

ХV

І в ворога учиться – добра штука:

Безпечно се, i здасться нам наука.

А вчити… Нi! І друга страшно вчити,

Щоб ворога iз його не зробити.

ХVІ

Хвилi не вiр ти мiнливiй:

Вiтер де вiе, туди вона й б’е,

Берег твердий незрадливий –

Вiн тiльки певний притулок дае.

Слову не вiр ти людському –

Хвилi у морi хисткiм забуття;

Дiловi вiр ти мiцному,

Грунтовi зросту, основi життя.

ХVІІ

Народ-герой – героiв появляе,

Шануючи, вiн iх вiнцем вiнчае:

Високий дух високiсть признае,

А раб-народ, як е герой у його, –

Вiн на борця величного свойого

Грязь кидае, його камiнням б’е.