Чорт зна що. Запропаща душа

Замолоду Купчинський почав служити прикажчиком, потiм – кондуктором на залiзницi. Вiн уже тодi почав писати рiзнi оповiдання росiйською мовою, але переважно з украiнського побуту. Познайомившись iз О. Островським, став писати комедii, якi ставилися в московських та iнших театрах. Його п’еси хвалили i Островський, i Тургенев.

Жив письменник весь час у Курську. Для украiнського читача цiкавi його оповiдання зi збiрок «Таинственное и непонятное» (М., 1904, 95 с.) та «Рассказы» (1888, 214 с.).

Оповiдання «Чортiв портрет» публiкуеться в анонiмному перекладi за газетою «Дiло», 1893 (№ 153–159).

Чортiв портрет

Давно, коли ще на Украiнi були гетьмани, в селi Млинки жив коваль Омелько Сивий з жiнкою Мотрею. Як у Млинках, так i в околицi Омелько славився не стiльки своею роботою, скiльки вiдвагою. Вiн i самого чорта не боявся. А не боявся його тому, що не мав звички лихословити.

Про те, як дiзнався Омелько, що сей, хто не лихословить, не мае чого боятися чорта, розповiдав вiн сам, як вже поетарiвся, так…

Одного разу прийшов Омелько пiзно вночi з корчми додому i, щоби не будити жiнки, лiг спати в кузнi.

Пробудившись, побачив: кузня освiтлена, а о п’ять крокiв далi стоiть чорт, свiтить очищами i скрегоче, наче голодний вовк, зубами. Хотiв Омелько перехреститись, та руки не може пiдняти.

«Ну, – думае Омелько, – ось коли менi кiнець прийшов».

Але так сталося: чорт поскреготав, поскреготав зубами, та й каже:

– Хотiв, я, Омельку, над тобою насмiятися, та сили не маю; а все тому, що ти не лихословиш.

Сказавши се, зник. Вiдтодi-то зробився Омелько таким вiдважним, якого i на свiтi не знайдеш.

Були свята. Мотря, жiнка Омелька, пiшла до своякiв на сусiднiй хутiр, а Омелько побалакавши з кумом в корчмi, вертав задуманий домiв.

– Гляньте, хлопцi, онде Омелько йде, – крикнув один парубок з громадки, що йшла супроти Омелька.

– Ну, i що? – зауважив другий, що прийшов до села Млинки з мiста, де учився у маляра, що церкви малюе.

– То, що вiн такий вiдважний, що й самого чорта не боiться.

– Ба треба знати, якого чорта; а то часом можна настрашитися добре.

– Та хiба чорти не однакi?

– Правда, що не однакi: однi страшнiшi, а иншi – так собi чортенята. Якби Омелько побачив самого Дiдька, то би на смерть перестрашився, – промовив маляр.